Розділ «Черлене вино»

– Не забув, – спохмурнів Свидригайло, і це не пройшло повз уваги Івашка Преслужича. – Скільки маєш війська в Олеську?

– Тисяча. На полі – тисяча. А в замку вона трьох вартує. Неприступний мій замок.

– Як довго витримаєш облогу?

– Півроку. Але чому ти спохмурнів, князю?

Відповіді не було, і серед цієї мовчанки раптом тривога пройняла боярина. Півроку… Тисячі королівських рицарів на заолеських полях – від Підлисся до Пліснеська – з таранами, облоговими баштами, кінні й піші, в залізі і з вогнем, а замок посередині – між порослими лісом болотами і хребтом Вороняцьких гір. Півроку на червоному полі… А якщо більше?

– Чому ти спохмурнів, князю? – перепитав Івашко Преслужич.

– Думаю…

Та враз забігали Свидригайлові очі, весело спалахнули, він розкотисто засміявся – щось скомороше, заразливо веселе було в цьому безпричинному сміху, і боярин засміявся теж.

– Півроку, кажеш? – обірвав сміх Свидригайло. – А нам досить півмісяця!

– Спитати хочу тебе, князю…

– Увечері спитаєш. Я збираюся до вашого стану.

Засурмили роги біля В'їзної брами, литовські стражники підняли вгору алебарди, лучники вибігли на майдан, вигукуючи:

– Дорогу, дорогу!

Галман знявся за вірменськими лядами, литовські жидове, обвішані дорогими єдвабами та оксамитом, спритно пробралися до проходу, а від паперті Покровської церкви поповзли жебраки. Немов жуки, мов слимачня, катуляли на сідницях, перевалювались на милицях, рачкували на руках, сунулись на животах безногі, сліпі, безрукі, кульгаві, з оголеними синіми колінами, з виставленими обрубками, з відкритими гнойовими виразками, лементуючи, скиглячи. Їх, ніби то було гаддя або щури, відштовхували ногами лучники, жебраки хапали воїв за халяви чобіт, відкочувались і наповзали знову.

– Дорогу! Дорогу!

З навстіж відчиненої брами в супроводі ратників стрімливо вийшов сивовусий лицар у шоломі, увінчанім страусовим пір'ям, у панцирі, покритому наопаш кубраком з лосиної сириці, з широким мечем при боці.

Він ішов, понуривши, мов тур, голову, не дивлячись по боках, не звертаючи уваги на зазивні викрики та просьби купців.

– Ялмужни, князю славний православний, наша особо мила, пану Богу приємна! – заскиглили каліки, і лицар, не спиняючись, пожбурив жменю монет у жебрацьке місиво, але тут, немов подесятерена луна жалюгідного скигління, донеслося від юрби, де стояли скоморохи:

– Слава Свидригайлові! Слава князеві руському і литовському!

Свидригайло зупинився, м'язисте обличчя налилося багрянцем, немов десь глибоко в душі князя скипіла прихована лють, проте роблена усмішка розпогодила його вид, він круто повернув управо, підійшов до гурту.