Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

Панахида тривала чверть години, після чого священик глянув на українця та француженку, які, схиливши голови, переминалися з ноги на ногу перед свіжовикопаною ямою.

— Хтось із вас може сказати слово, — запропонував святий отець.

Тимур зиркнув на Лауру. Та стояла, потупившись, і жувала губу. Спостерігши, що чоловік на неї дивиться, вона коротко, заперечуючи, мотнула головою та штурхнула його ліктем.

Тимур Коршак підступив до труни:

— Я скажу.

Священик кивнув, поступаючись місцем.

Тимур намагався відводити очі від посірілого кутастого обличчя Ріно. Він зчепив руки на рівні живота та довго м’яв пальці, перш ніж почати. Зрештою розтулив рота та заговорив:

— Ріно був класним преподобним. Він ніс… ніс Слово Боже… — Яке, в біса, Слово Боже. Якщо африканець щось і приносив із собою, то тільки хаос, гармидер і дурнуваті туалетні жарти. І ще проблеми. Без проблем Ріно ніколи не з’являвся. А в останні дні перед смертю він узагалі жартував, кричав і лаявся, як колись. Ну, майже як колись. А як ефектно він дав тягла тим нахабам, що чіплялися до Джеймі. Замилуєшся. Упродовж останніх тижнів Ріно став собою — безпосереднім, грубуватим і простим. Він став справжнім — таким, яким і має бути чоловік: казав те, що думав, і робив те, що казав. Однак навряд чи священик із собору Сан-Хуана Баутиста оцінить, якщо йому все це розповісти. — Кхе-кхе, — прокашлявся українець і видав: — Ріно прагнув зробити цей світ кращим. І йому вдавалося. Іноді.

Можливо, він додав би щось іще, але в цей момент робітники притягли до могили поспіхом виготовлений надгробок — просту прямокутну гранітну плиту з невигадливим написом:

Тимур відступив від труни та знаком показав чилійцям: завершуйте. Двоє робітників підняли кришку, накрили нею домовину й узялися прибивати її цвяхами.

Розгодований священик у білій альбі, напевно, розсудивши, що сповна виконав свій обов’язок, розвернувся і, витираючи хусточкою лоба, задріботів у напрямку авеню Ла-Пас, що вела до центру міста. Тимур спочатку подався слідом, але згодом спинився, зауваживши, що Лаура не зрушила з місця.

Низько нахиливши голову, француженка стояла біля краю могили та спостерігала, як сльози падають до ніг, залишаючи в сухій, розпушеній землі конічні заглибини, схожі на сліди від мініатюрних авіаційних бомб.

CIV

Середа, 4 лютого, 20:51 (UTC –7)

Міжнародний аеропорт «Sky Harbor»

Фінікс[113], штат Аризона, США

Даяна Ромеро, двадцятисемирічна аспірантка факультету неврології Університету штату Аризона, впізнала їх одразу, щойно юнаки вийшли з митної зони до зали прильотів 4-го термінала. Мексиканка за походженням, чиї батьки перебралися до Сполучених Штатів, коли Даяні було шість, уражено звела брови. За непрозорими розсувними дверима, які не встигали зачинятися через велику кількість пасажирів, що поспішали до виходу з термінала, стояли два високі біляві близнюки. Рівні спини, широкі накачані плечі, м’язисті передпліччя. Даяна здивовано хмикнула: хлопці більше скидалися на моделей із глянцевих журналів чи на гравців американського футболу, ніж на ботанів, які тиждень тому отримали стипендію на навчання в її університеті. Вона раптом спіймала себе на думці, що геть не проти закрутити щось з одним із них. Або… а чому ні?.. відразу із двома. Даяна ковзнула язиком по нижній губі, відчуваючи, як унизу живота зароджується скрадливе поколювання. На хлопцях були світло- сині джинси, прості ганчір’яні кеди та футболки з абстрактними візерунками. Якось аж надто по-американськи. Близнюки, як вона й очікувала, виглядали втомленими, але, попри перший візит до Штатів, анітрохи не розгубленими. Один із них, напевно, згадавши, що в північній півкулі зима, та втямивши, що за скляною стіною термінала температура не набагато вища за 10 °C, нахилився до сумки на коліщатках, дістав вітрівку й одягнув її поверх футболки.

Даяна вирішила, що достатньо намилувалася на новоприбулих, і підступила до стрічки, що перегороджувала вхід до митної зони.

— Лукасе, Ейнджеле! — дівчина замахала руками над головою, привертаючи до себе увагу. — Привіт!

Близнюки побачили її та пішли назустріч. Ось тут смаглява, пишногруда та ненаситна в ліжку Даяна Ромеро, яка обожнювала високих блондинів, несподівано відчула, як згасає тепле поколювання, що іскрами розходилося в нижній частині живота, а натомість вгору по спині повзе огидний холодок. Коли близнюки підійшли, вона все ще посміхалася, але подумки пообіцяла, що краще піде в черниці, ніж ляже в ліжко з одним із болівійців. Від них несло чимось фальшивим. Непевним і лихим.