Розділ «Четвертий розділ»

— А більше там нічого немає?

— Зараз… дівчина якась ходить, доросла. Квітки зриває. Здається, вінок плете.

— Таки правду русалка казала. Бо то не дівчина, а її сестра, теж русалка, але польова. Мавкою звуть. А її просто так не побачиш. Як і лісову мавку, і карпатську нявку. Звісно, якщо ти не в суботу народився.

Котра була година, коли здалеку почувся стукіт копит, того Богдан не знав. Його годинник зупинився, як тільки він потрапив до цього світу. Тобто не просто зупинився, а навіть цифри на циферблаті згасли. От тобі й японська електроніка. Дивно, що годинник не загубився в усіх цих перетвореннях з людини на птаха і назад. Але що не витримав — то точно.

До стуку копит додалось іржання коня, Богдан озирнувся — кілька вершників доганяли воза. Вже видно було навіть, що, попри літо, вони були зодягнені у безрукавки з якогось довгого хутра. І гострі шапки на головах теж були прикрашені пухнастими хвостами якогось звіра.

— Дядьку, а ви на вовка обертатися вмієте?

— А навіщо?

— Та он, доганяють якісь кудлаті.

Дядько озирнувся і зупинив воза. Бо й справді: чи далеко втечеш на волах від коней. Зупинились і вершники. Один з них дістав із-за спини лука і натяг тятиву. Стріла свиснула і вп'ялася жалом у дерев'яне ярмо. Дядько Яків, не втрачаючи спокою, повагом зліз на землю.

— А ото вже зайве, хлопці. Я таких натяків не люблю. А якби у вола вцілив? І взагалі, чого це ви, кудлаті-волохаті, так далеко непоміченими забігли? Куди ж козаки дивилися? Хіба, можливо, ви ночами пробиралися?.. А, так он хто коло броду ховався і русалок побудив!

Вершники не зрушили з місця, тільки почали про щось стиха перемовлятися поміж собою, позираючи на воза. Не інакше, як дядьків спокій збив їх з пантелику, бо перемовившись, почали крутити головами і вдивлятися у далечінь, прикриваючи очі дашком долоні від сонця. А дядько заходився скидати ряднину, під якою виявилася товста колода. Богдан одразу зрозумів, що вона порожня всередині, бо дядько Яків без особливих зусиль поставив її руба. При цьому він примовляв:

— Бачили поганські очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте. Кажеш, хлопче, на вовка обертатись? А навіщо? Ще котрийсь стрілою ненароком поцілить. Нам Божа муха допоможе. Вона отаких кудлатих-непроханих, що на чуже зазіхають, страх як не любить.

І з цими словами він витяг із колоди товстий кілочок, заткнутий ближче до споду, і лагідно промовив:

— Царице-Матко, будь здорова, наставляй своїх діток на працю! Час тобі господарити, ладу давати Божим мухам. Щоб лихі люди зла не ворожили.

Всередині колоди щось знайомо загуло, і з отвору витік струмочок золотавих бджіл. Вони струсили крильцями, сердито задзижчали і брунатною хмаркою злетіли вгору. А за мить чужинські коні, не слухаючи вершників, стали дибки, закрутили головами, а потім рвонули шаленим галопом у той бік, звідки примчали. Два вершники навіть злетіли на землю і з жалібним вереском побігли вслід, на ходу відмахуючись руками від розсерджених бджіл. А дядько весело реготав:

— Куди ж ви? Куме, куме, дурний твій розуме — за сім верст та в мед іти! Не люблять вас Божі мухи: і тих, хто кричить та скаче, та й тих, хто руками, як вітряк, махає. А кінського поту, то просто не терплять.

Бджолина хмарка повернулася до воза, і золотавий струмочок знову слухняно влився у вулик. Дядько Яків лагідно погладив колоду і промовив:

— Спасибі тобі, Царице-Матко! Добрим медом супостата почастувала, старого і малого порятувала. Хай тобі буде щаслива весна, щасливе літо.

Він заткнув кілочком колоду, вкрив рядниною, воли смиконули воза і рушили.

— Ти не думай, соколику, що оті поганці кепсько з лука цілять. Ні, то у них знак такий, мовляв, було твоє — стало моє. Тепер я твій господар, а ти мій раб. А вчинили б ми спротив, то перебили б нас, як перепілок. Спасибі Цариці-Матці та її бджолам. І все ж дивина: яким таким робом оці чужинці так далеко непоміченими пробралися? Добре, якщо то лише розвідка. А як десь поряд Орда крутиться? Ні, Орду козак Мамай не пропустив би.