Розділ «Другий розділ»

Богдан хотів було назвати прізвище свого класного керівника, але подумав, що навряд чи в цьому світі воно щось важить. І тому відповів непевно:

— Та так… вчусь потроху: то в того, то в того.

Дядько почухав потилицю руків'ям пужална.

— То непорядок, бо я ж кажу: вчили — недовчили, товкли — недотовкли. Хлопець ти здібний. Але невмілий… об землю добряче вдарився. Ледь памороки не забив. Та не скаржишся — вже молодець. Запам'ятай: то не штука літати, а штука — сідати… Хоча раз ти не десь у степу, а коло цієї криниці перекинувся, то… зроблю я добре діло. Одвезу тебе в справжню науку. Потім ще мені дякувати будеш.

Богдан задер носа, бо хвалили його нечасто. Їхній «класний» десять разів на день повторював, що коли їх, бовдурів, хвалити — і навіть заслужено, — то завтра вони, невдячні, запізняться на урок, післязавтра взагалі не прийдуть до школи, а через тиждень директору подзвонять з інспекції у справах неповнолітніх… далі озвучувався повний перелік злочинів, які вчинять невдячні бовдурі. І все закінчувалося записом у щоденнику стосовно запрошення батьків на чергову розмову з «класним».

Як добре, що і школа, і дорослі десь далеко-далеко, а він, Богдан, у тому світі, де його, нарешті, хвалять. Хлопець запишався, потім задрімав і не помітив, як степ змінився на ліс. Чим далі, тим дерева ставали вищими, а гущавина — темнішою. А потім якось одразу і воли зупинилися, і поночіло. Ще було видно волячі хвости і наїжджену дорогу. Ліворуч і праворуч на узбіччі лише вгадувалися кущі. Хоча дорога була вузькою: роз'їхатися двом таким возам, як їхній, та й край.

Далі пішло, як у одній Вітьковій аркадній грі: темрява все густішала і густішала, нарешті стала зовсім непроглядною, а з неї з усіх боків щось голосно заверещало, засичало і зареготало. «Нічого собі, жашок», — подумав Богдан. Як би його, це кіно, вимкнути? З темряви шугонула зграя вороння і, глузливо каркаючи, пронеслася над возом. Богдан аж укляк.

— Не каркай на людей, бо самого обкаркають, — буркнув дядько вслід зграї, — тьху, нечисть! І звідкіля воно взялося? До лісу доїхали — нічого ж не було… соб, сірі. Чого стали?

Воли у відповідь заревли, важко засопіли, напружились, аж зарипіло дишло, але воза з місця не зрушили. Тим часом невидима нечисть почала ще й підвивати, а в кущах понад самою дорогою замиготіли, забігали зловісні сині вогники.

— Нікуди не дінешся, треба Миху кликати. Бо самі ми з чортячої драговини не вирвемося.

Дядько підвівся на возі, озирнувся, приклав долоні до вуст і загукав:

— Михо, Михо, рятуй! Поможи нечисть подолати!..

Нараз замовкли глузливі голоси, і зловісні вогники полетіли десь углиб лісу. А потім звідкись вискочив світлий пес — та де там пес, вовк! — і видихнув струмінь полум'я. Темрява почала згортатися і ховатись поміж дерева. Вовк перескочив через дорогу і погнався за нею, припалюючи струменями вогню.

Водночас віз зарипів і рушив. Спочатку повільно, а потім швидше, так, що воли перейшли з ходи на біг підтюпцем. І тут Богдан почув, що вже якийсь час ззаду хтось сопе. Він обернувся — і отетерів. Двоє великих бурих ведмедів, звівшись на задні лапи, передніми пхали воза. Ще й переглядалися, наче перемовляючись. Земля під колесами стала твердою, воли вже не ревли, віз котився, наче сам по собі, і ліс закінчився якось одразу. Дядько зупинив сірих, зіскочив на землю, скинув з голови бриля і низько вклонився лісові:

— Дякую тобі, добрий Михо, за допомогу! І слугам твоїм дякую, що людям допомагають. Я твого добра ніколи не забуду.

Ведмеді, перевалюючись з боку на бік, дочвалали до узлісся і зупинилися. Богдан міг би заприсягтися, що там, за кущами, на якусь мить виринула висока кремезна постать, схожа на козака з кургану. Тільки у цього, лісового, шапки на голові не було, а з маківки звисав сивий оселедець. Об ноги Михи терся отой величезний світлий вовк, що темряву ганяв. Але це було якусь мить, бо війнув вітерець, затріпотіло листя — і все зникло: і кремезна постать, і вовк, і ведмеді. Дядько знову гукнув на волів, віз покотився вже без ведмежої допомоги.

— Я таких ведмедів ще не бачив, — признався Богдан, — зовсім, як люди. І очі у них розумні.

— Бачиш, соколику, оті ведмеді і рід їхній увесь справді колись людьми були. Але дуже вже негостинними. Таким до всіх байдуже, аби їм було. Самі в лісі жили, полювали, ягоди збирали, але допомагати нікому не хотіли. Навіть сиротам малим. От Миха їх і покарав, обернув на ведмедів. Тепер вони йому і людям слугують.

— А той світлий вовк — він теж був людиною?

— Вовк? То теж перевертень, але не вовкулака. Бо вовкулаку можна знову людиною зробити: досить лише назвати його власним людським іменем чи мотузку, що він на шиї носить, розірвати. А цей, якого ти бачив, перекинчик до кінця днів своїх. Таких у Михи ціла зграя. Так, були колись людьми.