Розділ «Перший розділ»

— Я так думаю, що той, хто всю цю гру придумав, побував в іншому світі, з якого й перемалював. Бо щось мені не віриться, що можна самому все це вигадати.

— Вигадати можна все, що завгодно. Можна з багатьох реальних світів скласти один віртуальний. Чекай, я в Інтернеті пошукаю, ми з тобою ще й не в таку гру пограємо — в онлайні.

«Нахапався слівець, — подумав Богдан. — Ач, пальці туди-сюди бігають. Ану, зіпсую я тобі свято. Тихенько-тихенько пальця до найближчої кнопки… хто знає, що там на ній написано… Рано, рано… оп!!! Що ти тепер зробиш, професоре?»

І тут зображення на екрані ніби витекло з нього назовні й заповнило кімнату. А сама кімната кудись зникла. І Вітько зник. Останнє, що почув Богдан, був Вітьків крик:

— Чайнику, що ти натиснув? — і все. Тільки вітер шумів ковилою на верхівці кургану в безмежному степу. Богдан сидів на землі й ошелешено озирався навкруги. Перше, що він побачив, — здоровенну зелену жабу, яка витріщилася на нього з калюжки.

— Ну, ква! — Богдан показав жабі язика. Жаба щось буркнула і перевальцем подибала геть із води. На сухому обтрусилася, повернулася до Богдана і теж висолопила язика. Хлопець застиг од несподіванки.

Тут над Богдановою головою почувся чийсь регіт, потім сильна рука допомогла звестися на ноги.

— Здрастуйте, — сказав Богдан. — І спасибі.

— І тебе, хлопче, хай спасе Бог, — відповів кремезний козарлюга у шароварах з широченним поясом. — Чий ти будеш?

— Сокіл я, — пояснив Богдан, водночас намагаючись збагнути, що ж воно діється. — Богдан Сокіл.

— Ну, раз сокіл, то видать, свій. І на «ви» звертаєшся… то добре… А то впало мені оце на голову якесь потороччя перелякане. Я йому: «Що сталося?» А воно мені: «В натурє…» І «тикати» почало, мужиком називати. Мене, козака — мужиком-гречкосієм! Довелося на жабу обернути, хай трохи покумкає в калюжі, доки чемно розмовляти не навчиться. Ти мені, соколе, краще скажи, що ти отам бачиш? — і козак показав рукою на південь.

Богданові язик не повернувся сказати «віртуальна реальність». Яка ж вона віртуальна, коли рукою помацати можна? А з другого боку, якесь усе незвичайне.

— Щось ворушиться у траві. Он там, там і ще там… можливо, звір який?

— Аякже, звір. О шести ногах, двох головах і одному хвості, — відповів козак. — Зараз перевіримо.

Козак натяг лука, стріла свиснула, а десь далеко щось страшно зойкнуло. Як із-під землі, виріс вершник і впав, прошитий козацькою стрілою. Нічого собі звір! А за мить, наче з повітря, виникло ще кілька вершників і, пригнувшись до конячих грив, учвал почали півколом оточувати курган.

— Дитячі забавки скінчилися, лети, соколику, і якомога вище. Бо то вже наші козацькі справи зачинаються. Ну, чого дивишся? Ти ж із характерників? Чий учень?

Характерник? Це ще що? Хіба от якось класний керівник скаржився батькам: «Ну й характер у вашого синочка!»

— Та вчуся я… а цього ще не проходили. Нас тільки обіцяли на «Чайку» повести.

— Нащо тобі чайка, коли ти сокіл? Ох, учителі, вчителі… Добре, тримайся міцніше.

Козак свиснув у два пальці. Звідкись налетів теплий вітер, скуйовдив Богданові волосся, надув сорочку.