Розділ «Чотирнадцятий розділ»

— Здоров, небоже, — привітав отамана дядько Яків. — Дивлюся, ти вже на справжнього ватажка вибився. Он волам уже й роги позолотив.

— І не кажіть, дядьку, — відгукнувся молодий отаман. — Ким би я був без тих воликів та своєї ватаги? Клятий коваль-волох здер з мене за роботу добряче, зате золото чистісіньке! Здаля видно: не хто-небудь, а чумаки їдуть!

Доки віталися, решта чумаків робили своє: обережно повитирали з волячих морд краплі води, змастили дьогтем кожну вісь, перевірили, як короб воза тримається на міцних, окованих залізом люшнях.

— Важниці не позабувайте, як минулого разу, — гукнув отаман, — бо як віз перекинеться, будете на власних спинах піднімати.

Чумаки слухняно перевірили, чи на місці довжелезні товсті жердини, схожі швидше на запасні голоблі. Потім допомогли залізти на отаманського воза бабі Франі й підсадили Богдана. Точніше, підкинули як пір'їнку. Він навіть не встиг сказати: «Я сам!», як упав на мішки, вкриті баранячими шкірами. Дядько Яків і дід Ох умостилися поряд. З ярма спурхнула ластівка, сіла дідові на плече, щось прощебетала — і полетіла кудись попід хмари.

— Гей-гей! — гукнув отаман, ляснули батоги, зарипіли навантажені короби, і валка повагом рушила.

Коли Богдан придивився уважніше, то побачив, що чумацькі вози відрізняються від звичайних не тільки розмірами і конструкцією. І ярма, і голоблі, й борти коробів були прикрашені вигадливою різьбою й оковані тоненькими смужечками металу, схоже на те, що міді. А ще вози майже не підкидало на вибоїнах, короби лише м'яко колисало.

— То скажи мені, небоже, — озвався дядько Яків до отамана, — ти Орду давно зустрічав?

— Орда, дядьку, сидить коло свого моря і ще навіть коней не підкувала.

— Та ти що? Бони ж у цю пору якраз і налітають.

— Біда у них, дядьку. Хан занедужав. А на сина-спадкоємця не сподобився. Самі дівчатка. А в Орді — не як у нас, коли у великих князів і доньки володарками ставали. Там тільки сина подавай — і край! От Орда і колотиться, хто ж із племінників ханського бунчука собі забере.

— Тоді, пане отамане, я чогось не розумію, — подав голос дід Ох. — Якщо Орда сидить у своїх землях, то хто ж тоді позавчора напав на нас на кладці, а ще за день до того — на Мамая в степу? І хто ж тоді всю цю ворожбу навколо нашого хлопця розводить?

— Кажу тільки те, що бачив, діду. На власні очі… Орда сидить у своїх землях і оплакує хана, який ось-ось помре, а коні пасуться у степу в табунах. Щодо ворожби, ви ж краще від мене знаєте, чому всяка нечисть чумацький шлях десятою дорогою обходить, особливо вдень.

— Твої би слова, небоже, та Всебогу у вуха. І Перуну теж. Бо то вони обоє вашим шляхом і ходять, і їздять, і душі людські до себе на небо забирають. Та ми з дідом Охом теж говоримо лише про те, що самі бачили.

І дядько Яків коротко переповів своєму родичеві події останніх днів. Сонце вже почало хилитися на захід, легенький вітерець роздував шовкові китички, прив'язані до ярма для прикраси. Навколо було спокійно, тихо, немов ніколи не існувало ні чужинських роз'їздів з їхніми зміями триголовими, ані смертельної небезпеки всьому, в цьому світі сутньому.

Раптом знову звідкись згори на плече дідові Охові стрімко впала ластівка, щось прощебетала йому на вухо, змахнула крильцями і швидко полетіла геть понад самою травою.

— Про вовка помовка, — зітхнув дід Ох, — треба було ласицями перекинутися. А ще краще — мурахами. Але тоді доки б ми до Чарівної брами дошкандибали, то усі б ноги стерли і молодого місяця проґавили.

Від обрію вже котилася хмара пилюки. Потім вона розділилася на дві частини, з неї вискочили ще маленькі на відстані фігурки вершників і, вишикувавшись півмісяцем, помчали назустріч валці. Отаман зірвався на ноги і голосно гукнув:

— Товариство! Мажі — в коло! Волів — досередини! Самостріли — в руки! Важниці не забудьте.

На очах у здивованого Богдана повільна, навіть задумлива чумацька валка за лічені хвилини перетворилася на справжнісінький бойовий табір. Високі мажі, поставлені по колу, були непоганим захистом, бо жоден вершник не міг би їх перескочити, а поміж спицями коліс грізно наїжачилися самостріли, споряджені не дерев'яними, як у дядька Якова, а кованими із заліза стрілами.