Розділ «Володимир Арєнєв Душниця»

— Божевілля! Боже, суцільне божевілля! Ти зв'язувався з патріархом?

Співбесідник хрипкого затягнувся цигаркою, видихнув.

— Звеліли стравлювати пару. Точніше — випускати.

— Що-о-о?! Вони взагалі розуміють?.. І хто це «звеліли»?

— Заспокойся, рішення узгоджене на найвищому рівні. Часу обмаль, треба все робити оперативно. Я вже наказав підняти списки. Тих, кого не відвідували понад рік, — насамперед. — Ще одна затяжка. — Уже мали оголосити, що маємо дзвінок, ніби хтось із застійних радикалів проніс бомбу. Евакуація, повне блокування. До вечора впораємося.

— А якщо вони не заспокояться? Ти пам'ятаєш, як у сімдесят другому?..

— Випустимо стільки, скільки знадобиться. Усе, крапка.

— Але ми ж… це ж гірше за вбивство, Вадиме! Ти ж віруюча людина, маєш розуміти…

— Що я повинен розуміти? «Позбавляємо їх шансу спокутувати гріхи»? «Ввергаємо у безодню вогняну»? А може, навпаки? Наразі, це немає жодного значення. Диспути згодом, спочатку — справа. «Мертві до мертвих, живі — до живих». Класиків треба читати, Андрію, класиків.

Вони пішли, точно пішли, та Сашко ще якийсь час так і сидів: утнувся коліном у скрижанілу балконну підлогу і стискав у руках пульсуючий м'яч. Дзвінок мобільного вивів його із заціпеніння.

— Так? — Він притиснув мобільний плечем до вуха й почав відривати смужки скотчу. — Слухаю, кажіть.

— Турухтуне?

— Курдін?!

— Ти чому не відповідав? Слухай, я тільки тепер збагнув… Ти зараз загалом де?!

— Яка різниця? І краще давай потім…

— Тільки не кидай слухавку, чуєш! Обіцяєш? Це важливо!

Сашко відірвав останню стрічку, розломив м'яч і вийняв звідти дідову кульку. Та рвонула догори, струною натягнувся ланцюжок.

— Алло! Не мовчи?

— Обіцяю, — сказав Сашко. — Тільки швидше давай, мені ніколи.

Він встав і відійшов якнайдалі від дверей, щоб випадково не помітили. Давно треба було, от же бовдур.