Розділ «Володимир Арєнєв Душниця»

— Отже, провідати брата? А це, виходить, ваші друзі?

Настя стримано кивнула.

— Ну, молодці, молодці. Правильно.

Охоронець вказав вузлуватим пальцем на заплічник:

— Відкрий-но.

Він зазирнув усередину, але цим і обмежився.

— Наступний!..

— От нащо ти притягнув ці креслення? — прошипів Сашко, коли вони відійшли подалі. Вестибюль скидався на якийсь незбагненно величезний вокзал: купа народу, всі кудись поспішають, губляться, малеча верещить, плутається під ногами, грається в квача. Одне втішало: нікому навіть на думку не спаде їх тут підслуховувати. — Ти мало все не зіпсував!

Лебідь мовчки кивнув. Це був поганий знак: отже, щось реально йде не так.

— Розумієш, Турухтуне, мені постійно здається… це смішно, я знаю, але я ще вчора увечері…

— Ну!..

— По-моєму, ми щось не врахували.

— Що саме?

— Та в тому й річ: ніяк не второпаю.

— Слухайте, — втрутилася Настя, — може, підемо вже?

Разом з усіма вони проштовхалися до ліфта й поїхали вгору. Було задушливо й тісно, Сашко весь час косував на заплічник, аби його ніхто не притис.

З пересадками дісталися сотого.

— Куди далі?

— Ходімо, я проведу, — Лебідь упевнено рушив попереду, наче тут народився і виріс. Стіни коридору-дуги були щільно завішані плакатами, що рекламували виставку. Зрідка траплялися хранителі в однакових — білих із криваво-червоним — одностроях. Один ввічливо, але наполегливо поцікавився, чи не загубилися вони, і потім довго дивився їм услід.

Нарешті за наступним поворотом побачили вихід на балкон: високі стулки з подвійного скла. По той бік видно було шматочок неба, весь у будівельному риштуванні.