Розділ «Частина друга»

— Може, й ні. Але ми з тобою ще й досі зв’язані клятвою: і я б хотіла, щоб ти сказав своє слово.

— Наша клятва таких речей не стосується,— гостро сказав я.— Такі речі сама маєш вирішувати.

— Я вже вирішила,— мовила Лариса, і в неї знову з очей потекли сльози.

— Бідний Славко! Він серед нас був найкращий! Скажи, чому найкращі вмирають так рано?

— Колись казали: так хоче Бог. Кращим не дає довго мучитись у світі.

— Віриш у це?

— Не знаю,— мовив я.— Але ні, не вірю, бо цей світ без кращих стане пустелею. У це вірю.

Ми дійшли до її дому, але вона не хотіла повертатися туди.

— Не хочу додому,— сказала.— Можна, ще трохи з тобою побуду?

— Можна, Ларисо,— сумно мовив я.— Не треба про таке питати дозволу.

— Боюся залишатися сама.— Вона мерзлякувато повела плечима, хоч надворі було зовсім тепло.— Потім усе поправиться... Це сьогодні так... Артур тобі писав?

— Раз написав,— відповів я.— Але потім на листи не відповідав.

— А мені не писав. Чому він образився?

— Не знаю,— відповів я.— Може, йому неприємно було бачити нас разом.

— Бідний, дурненький Артур,— сказала вона якимсь особливим голосом.— Хочу в тебе попросити: не пиши йому, що виходжу заміж... Він не зрозуміє.

— А, думаєш, я розумію?

— Ти зрозумієш,— сказала вона,— бо ти мудрий. Навіть мудріший за бідного Славка.— Сльози знову потекли в неї по щоках.

Ми йшли якийсь час мовчки.

— Щось мені такого хочеться,— нарешті сказала Лариса.— Але не зважуюся тобі сказати...

— Чому не зважуєшся?