Розділ «Частина друга»

Але повертатись у гуртожиток мені не хотілося. Я купив чвертку горілки, пішов у якусь їдальню, вилив ту горілку у склянку вщерть і махом її випорожнив.

— Такой молодой, я так пйош? — сказав рипкий голос, і я побачив горбаня, що сидів навпроти за цим-таки столиком, раніше його якось не примітив.— Брось, парєнь, дряноє ето дело!

— Є причини,— сказав я, жуючи котлету чи то з м’яса, чи з хліба.

— Нещаслівая любов, да? — спитав горбань.

— Абсолютно точно! — сказав, відчуваючи перші поповзи хмелю.— Нещаслива любов до світу чи світу до мене. Зрештою, це все одно, чи не так?

Горбань засміявся. Розтулив величезного рота, і я побачив, що зубів у нього тільки передні. І мені стало горбаня жаль. Покинув котлету із хліба чи м’яса і звівся.

— Ад’ю, піжон! — сказав я.

— Пока, босяк! — сакраментально і не без задоволення сказав горбань.

Я подумав, що він міг би стати моїм другом, але в день відречення від приятеля давнішого, нових друзів заводити гріх.

Пішов до виходу, намагаючись ступати в струнку, бо мій човен уже потрапляв у хвильливе море. І хвилі вдарили в того утлого човна, а я тримав стерно і пустив свою посудину навпереріз хвилі, і човна мого знесло вгору, а тоді кинуло в глибочезну яму, щоб знову викинути на чергового гребеня. А під ногами не було землі, а тільки щось розхитане й рідке, і дивну самоїдну самотність я відчув, у яку поринав і з якої виривався, бо море оте — це і є самотність, а моя квола, овеча воля, яка вела малого човна,— це моя надія і з моря, і з самотності, і з усього світу, і від гріха святого Петра утекти.

Епізод шостий. Суд нечистивих

Суд над Артуром і Славковим дядьком відбувався місяців через три — була вже зима. Мені про те повідомила телефоном Лариса, я пообіцяв приїхати, зрештою, за батьковою порадою, весь цей час я у Житомирі не був, хоч логіки тієї поради до кінця не збагнув. Тепер же не поїхати не міг, можливо, саме тому, що про це попросила Лариса, а може, і з почуття покаяння за гріх святого Петра. З роботи я відпросився, прямо сказавши бригадирові: садять мого товариша.

— А що він учворив? — спитав бригадир, був він у нас грубуватий, але мовчазний і справедливий, а працював, як віл. Я принаймні цього чоловіка шанував, та й він до мене претензій не мав, а оскільки я був у бригаді наймолодший, коли-не-коли й протегував.

— Читав заборонену літературу,— сказав прямо я.

— Це проти совєцької влади? — спитав він.

— Не знаю,— мовив я.— Але думаю: не так проти влади, як проти начальства.

Цю фразу я сказав спеціально, бо бригадир начальства не любив, байдуже якого. Наївно вважав, що влади треба слухатися, але в начальники лізуть усілякі покидьки, через що у нас у країні такий бардак.

— Добре, їдь,— коротко сказав він.— Але не влізь там десь... Тебе як свідєтєля викликають?

— Ні,— мовив я.— їду просто так. Я з ним ще пацаном дружив.

Бригадир подивився на мене уважно; здається, про те, що мною цікавилися чорні ангели він знав. Але ніколи про те не розпитував.