Розділ «Частина друга»

— Хто протестує, встаньте! — кричали вони.

Люди почали повільно зводитися. Але далеко не всі: тих, що протестували, була меншість. Я відчув, що приріс до стільця, якась остережна сила тримала мене й не давала звестися. Але я все-таки подолав себе і встав. Поруч мене встало ще кілька чоловік.

Автори фільму були розгублені, обговорення, звісно, зірвалося. Хтось підскакував до мікрофонів, але вони були виключені. Зала гула, всім було запропоновано вийти. Люди повставали, змішалися й потоками попливли до виходу. Більшість була збентежена...

Їхав у трамваї й настійно думав про те, що сталось у Житомирі. Випадало, що мені таки доведеться потелефонувати Ларисі (телефон можна було взнати через довідкове), хоч як того не хотілося: одне, що той телефон міг прослуховуватися, а друге, рурку могли взяти Ларисині батьки, які Ларису до телефону, з огляду на останні події, напевне, не покличуть. Вирішив потелефонувати в такий час, коли батьки мали бути на роботі, а вона вдома. Зрештою, цікавить мене лише одне: кого заарештували?

Наступного дня я так і вчинив. Відпросився в бригадира, сказавши, що конче треба потелефонувати додому, й пішов у конторку до Івана Маркіяновича. Той використати телефон мені дозволив і тактовно вийшов, бо відчув, що мені треба залишитися самому. Рурку взяв Ларисин батько. Я свою поклав, а Іванові Маркіяновичу сказав, що абонент не відповідає.

— Не до дівчини дзвонив?

— До дівчини,— почервонів я.

— Так і подумав, бо вдома в тебе телефону нема. До речі, сюди приходили оті й розпитували про тебе. Ніхто тобі не казав із хлопців?

— Ні,— мовив я.— А що їх цікавило?

— Чи не читаєш антирадянської літератури і чи не пропонував її комусь прочитати,— Іван Маркіянович примружився, бо з усіх таку літературу давав читати тільки йому.

— Почалися арешти, Іване Маркіяновичу,— сказав я тривожно.

Жартівливий настрій в інженера як рукою зняло.

— Звідки знаєш? — спитав насторожено.

Розповів йому про вчорашні події в кінотеатрі “Україна” і чесно признався: хотів, телефонуючи, довідатися, що там, у Житомирі.

— Хіба не знаєш, що телефони прослуховуються? — спитав Іван Маркіянович.— Зараз тобі треба принишкнути й чекати. Не лізь на шпильку! Що тебе тривожить?

— Друзі,— сказав я.— Боюся, один з них міг попастися.

— Тим більше тобі зараз не треба дзвонити. Принишкни й сиди!

Зирнув подячно на Івана Маркіяновича, він був усе-таки славна людина, недаремно мій батько з ним дружив. Принаймні такий виказувати не стане.

Дорогою мене перестрів Коля.

— Слиш,— сказав він, очі йому при цьому бігали.— Там, кажуть, почали вашого брата в кутузку кидать.