Навпроти вже дерлися під кручу ті, що зуміли переметнутися через багно в долині, стьобали немилосердно коней, але ті, хоч і пнулися вгору, але сповзали по глині донизу, де була справдешня колотнеча. В багні позагрузали валки, і вози ніяк не могли через них продертися, а козацькі гарматні ядра не давали ворогові вільно дихнути — вів нас тоді сам Хмельницький. Ми вдарили по гетьманах, коронному й польному, які металися з багатьма хоругвами обабіч обозу; вони намагалися вирівняти свої лаштунки, але ми вдарили надто сильно і стерли ті лаштунки вмить. Тут випала значна робота рукам: ми стинали шляхетські голови, і від великої крові, яка пролилася тоді, усі геть, і я в тому числі, сп’яніли...
У ту ніч я ще багато розповідав. Здавалося, схимник зник у яскині, бо там, де він лежав, не чутно було ані звуку. Врешті, вже й ніби не зважав на нього — мені треба було вибалакати все, що палило душу. Я розповів: потім, коли обдивлявся бойовище, мене струснуло від жаху — стільки людських трупів не бачив ніколи. Я й тепер тремтів, вдивляючись уже вкотре на те криваве бойовище, по якому ступала моя нога, бо вночі не витримав і пішов туди. Яскраво світив місяць і моторошно осяяював поле битви. І я відчув те все, як частину свого єства й буття свого, я намагався пригасити в собі хвилі, які збуджували моє серце, а зараз спробував відігнати від себе видиво того побоїська. Але воно знову ставало перед очима — йшов я вдруге по мертвому полю уже вранці, і було воно все всіяне гайворонням, і мені захотілося спитати цих мертвих людей: “Чого ви прийшли на нашу землю і чому, прийшовши на неї, ведете себе як свині? Це ви підняли цей заколот, ви примусили нас узяти в руки шаблі, чому не сиділи вдома і не будували там свого господарства? Чому хочеться вам заливати кров’ю не свою, а нашу землю, бо ж ми її ллємо не з волі своєї, а з вашої!” Таке тоді сказав я отим тисячам трупів, але душі моєї це не вилікувало. Бо попри те, що діло ми справедливе чинили, попри те, що інакше чинити не могли, аби не лишатися рабами під ляхом, серце й душа в мене плакали, бо не був я вояком, а людиною жалісливого серця. Моє призначення було не стинати людські голови, а читати книги і вивчати мудрість світову, зачинитись від світу й наближатися до Бога, а це значить пізнавати світ. Я не судив себе за те, що взяв шаблю до рук, але кров на моїх долонях пекла мені, хоч її й не видно. Вона пекла мені і в душі, в тілі, й на тілі, вона все-таки волала, бо пролита кров — це пролита кров навіть і в самообороні. І я сказав собі: ми здолали напасника, а тепер я можу відчути себе вільним. Тепер можу повернутися до того, до чого кличе природа моя й призначення. Тож я скинув із себе зброю й кинув її на тому бранному полі. Пішов, не озираючись, а над головами в мене каркало гайвороння. І те гайвороння раптом знялося й полетіло вслід за мною — може, не все, але принаймні його частина. І я йшов по лісі, а потім побіг. Хотів утекти від того жахного, від отих кривавих річок, від отих нагромаджених гір із ламаних возів, убитих коней і людей, від отого гайвороння, яке чомусь не покидало мене, ніби чуло в мені пролиту мною кров.
— Скажіть, отче,— мовив я,— чи ж добре я зробив?
Схимник лежав мовчки. Не знаю, що він думав, але мені чомусь здавалося, що я його розворушив. Більше того, він, можливо, прикликав до себе власні спогади із тієї війни, коли узяв шаблю до рук він, коли й він лив кров, але тоді війну козаки програли. Програли й видали свого ватажка, а він, уражений тим і розчарований у всьому, покинув світ і забився в ці хащі. Тут же обріс, як дерево, мохом спокою й байдужості, бо й сам починав подобати на вічне спокійне дерево, яке молиться хмарам. Хай діється навкруги казна-що, хай перекинеться все шкереберть, хай згорить і спопелиться, його ж спокій — найголовніше, і він залюбки плекав його. Але прийшов у його життя я і зруйнував спокій. Отож він і лежав мовчки, хоч я питав у нього поради. Ні, він не лежав мовчки: я почув, що він молиться. Шепотів у темряві спрагло, і питав щось у Бога, а що саме, розібрати не міг. Можливо, бачив степ і блакитне небо з його невимірною глибиною, бачив журавлів біля криниць і чув їхній рип, а також мелодійний подзвін води, коли нахиляв цебро, щоб напитися. Можливо, бачив він білі хати й дітей, що бігали по калюжах після веселого літнього дощу; можливо, згадав обличчя людей, які вже давно згасли в його пам’яті, і рятувався від тих видив молитвою, бо хотів прогнати їх від себе і так врятувати власний спокій. Чи так це було, чи ні, годі сказати, але те, що мій прихід схвилював його непомірно, було справді так...
Я прокинувся, коли сонце влилося через відчинені двері ясною стягою. Побачив крізь прочіл зелений ліс, почув спів пташок і ковтнув ранкової прохолоди із духом вранішньої роси. Дивився на живий світ у прямокутнику, й не хотів зрушати з місця. Бачив листя, що спокійно шелестіло, й чув спокійний погук зозулі. Зозуля кувала довго, аж утомився рахувати скільки ще відведено мені долею років.
Схимника в яскині не було. Але за мить у дверях виросла велика постать. Я не уздрів його обличчя — світло било схимнику у спину, але якась особлива урочистість у його поставі здивувала мене. Схимник підійшов до мене рішучою, чіткою ступою, і я побачив у нього при боці шаблю.
— Переконав мене, юначе,— сказав голосно схимник.— Можу й на твоє нічне запитання відповісти. Гріх ховатися від світу, коли твоя земля залита кров’ю.
Я сів на ложі. В голові мені морочилося, а вуста затремтіли. Струснув головою, проганяючи і залишки сну, і оту запамороку в голові; ні, не мав я сили і не мав у тілі бадьорості.
— Я вас розумію, отче,— сказав тремтливими вустами.— Коли вас покликав Господь, гріх йому не коритися. Мене ж Бог покликав лікувати свою душу. Тож залишуся тут замість вас...
Я отямився. Ні, з цими історичними візіями виходить щось зовсім чудне: ніби й справді колись жив у ті давні часи, настільки точно, чітко й виразно все зрів. До дрібниць бачив одежу того часу, зачіски, речі, зброю, обличчя, тобто те, чого при своєму рівні освіченості, а ще й історичної, знати не міг. Я навіть спробував виладнати вервечку тих візій: найдавніша була із Єлисеєм Плетенецьким, коли я, юнак, слухав його промову — це відбувалося на початку XVII століття. Потім ішла візія з 1648 року, що її щойно оповів; перед цим я навіть заглянув у довідники: Єлисей помер 1624 року; можливо, в цей час помер і той юнак, що його слухав,— принаймні в двадцятих роках був у Львові великий мор. Воякові із 1648 року було також за двадцять. Це, звичайно, містика, що дух переселяється з людини в людину, але тут все цікаво накладалося. Так вояк міг цілком дожити до сімдесятих років XVII століття, коли народився хлопець, котрий став мандрованим дяком і якого заарештували в 1709 році. Історія з Мельхиседеком Значко-Яворським відбувалася в 1768 році, а сам Мельхиседек народився 1716 року, отже, мандрований дяк більше шести років у тюрмі не прожив. Знову-таки Мельхиседек помер 1809 року, а саме тоді міг народитися й романтичний шляхтич із дерев’яного дому під старими соснами, який жив із батьками, тіткою та хворою на сухоти сестрою, мав дерев’яні сходи, що вели в горішню кімнату, і слухав модного тоді Шопена (Шопен народився 1810 року і був романтичному героєві ровесником). Ці підрахунки були цілком схоластичні, але мене чомусь вражали, виходило, що я простежував життя своїх подобенств у минулому, яке мало дивовижну з’єднаність і послідовність. Отак бавив себе цілу дорогу, можливо, творячи якусь казку про себе в романтичному дусі; зрештою, як воно не було, але складалося саме так, і мені, відверто кажучи, навіть не хотілося знати чому. Але одне відчував: із тими візійними людьми (один із них був навіть відомою особою), я відав безумовну фізіологічну злуку, тобто знав їх, як себе.
У Коростишеві вийшов покурити, і тут мені знову здалося, що хтось за мною стежить. Стежили таки з мого автобуса: якийсь мордатий дядько з байдужими очима: сексотом така пика бути цілком могла. Цікаво, що б він робив, коли б я зараз забрав свою валізу? Але був трохи розмлоєний і від візії, і від своїх думок про те, отож не хотілося ніяких ігор, тим більше, що валіза моя має цілком невинний зміст чи вклад.
У Житомирі я міг переконатися, що мордатий дядько зовсім не сексот, він витяг з автобуса дві здоровенні валізи і дві менші. Сам узяв великі, жінка його менші, а двоє дітей мали заплічники та ще й тягли по малесенькій валізочці: для сексота цей чоловік був надто вже утяжений. Картина, зрештою, була зворушлива. І саме коли розчулено стежив за цією ідеальною родиною, до мене підійшов чоловік, і з його холодних, риб’ячих очей я відразу здогадався, звідкіля він.
— Пройді в автовокзал,— сказав тип.— Тібя там ожідають.
— Хто мене “ожідаїть”? — спитав я.
— Пройді,— жорстко наказав тип.
Я озирнувся. Товклося довкола багато людей, і я гарячково метикував: опиратися чи згодитися.
— Та хто ви такий? — спитав я.— І яке маєте право?.. Я зараз міліцію покличу.
Але тут до мене підійшов міліціонер.
— Пройди в автовокзал,— сказав він.— І без шуму.
Цей право мені наказувати мав, і я поволочив валізу в автовокзал. Тут, в окремій кімнатці, мене зустрів старий знайомий, отой “чорний ангел”, що відвідував мене в кочегарці.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Юнаки з вогненної печі» автора Шевчук В.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 34. Приємного читання.