Розділ «Частина перша»

Я чемно попрощався і пішов, бо вже несила було терпіти, щоб принаймні не усміхнутися. Мені увіч здавалося, що цей чоловічок зійшов із сторінок одного із діккенсівських романів; правда, його вже встигли виховати в радянській системі.

Вийшовши із бібліотеки, я віч-у-віч зіштовхнувся із Ларисою. Після того, як вона збирала свою компашку, ми й не бачилися.

— Ти сюди ходиш? — здивувалася вона.

— Нічого дивного,— сказав я.— По-моєму, тобі чудово відомо, що в школі учать читати, як і те, що я кочегар-інтелектуал.

— А я от не можу дочитати до кінця жодної книжки.

— Це робить вам честь, мадмуазель.

— Хохмиш?

— Ну да. Бо ти кажеш неправду. Принаймні підручники дочитуєш?

— То ж задають,— сказала Лариса.

Ми пішли на бульвар, сіли на лавку, і я розповів їй історію, яка скоїлася з Акакієм Акакійовичем Добчинським. Вона реготала до сліз, а з нею і я.

— Це тебе й різнить од нудиків, що ти хохмач,— сказала вона.

— Сумний хохмач.

— Що ж тут сумного?

— А те, що я й справді хотів прочитати ті книжки.

— Ну, це біда невелика. Менше засмітиш собі голову.

— Тому не читаєш книжок?

— Ну да! Я хочу жити, веселитися, сміятися, танцювати, хохмити — що, погано?

— Отже, ти коник-стрибунець?

— Ну да! — вона зірвалася з лавки. — В школі це був єдиний вірш, що мені сподобався. Пострибали в парк, хочеш?

Ми “пострибали” в парк, ганяючись одне за одним і дуріючи. Я після тієї розмови з чоловічком мав і справді веселий настрій.