Розділ без назви (9)

Це тривало довго, бо Клименгій розумів: перед ним не простий випадок, а таки складний, бо дух, котрий поселивсь у цьому чудовому тілі, на яке зрить і яке по-своєму хвилює його, незважаючи на всю силу, дерзновенну й кріпку віру, що їх зібрав у собі, потужний і так легко йому не дасться. Тому деякі позиції повторював, тоді проказав заклинання святого Григорія Чудотворця, знову читав Євангеліє, цього разу від Івана, початок глави першої, проказав молитву Івана Золотоустого, співав псаломи, знову читав Євангеліє і давав цілувати бісній, кладучи їй руку на голову, а коли завершив уривок від Марка, з глави дев’ятої, про уздоровлення сновидного, раптом побачив, що Тодосія спить. Спить рівно, високі груди її здіймалися, а обличчя стало вмиротворене, — цього разу Євангелія вона не поцілувала. А оскільки йшлося тут про сновидного, подумав Климентій, що це добрий знак, і дозволив собі втерти полою мантії чоло, бо те давно покрилося потом, аж текло йому на брови. Озирнувся й на тих, що стояли біля нього. І побачив, що міський отаман, стоячи, наче окоренкуватий дуб, на розставлених ногах (ніби одне дерево виростало з двох коренів), також подрімує: одне око його спало, а друге ще боролося зі сном, його ж подобенство, стоячи так само, мало заплющені обидва ока, а щоб ніхто не подумав, що він ще втримує тяму, то рота розтулив, і з нього виривалося виразне, хоч і неголосне хропіння, тобто ще сяк-так пристойність зберігав. Одна тільки Пелагія була бадьора й недремна й дивилася на все напруженими очима.

— Не зважайте на них, отче, — сказала голосно, аж ніби луна від стін відбилася, — вони повсюдно такі. Такий був і покійний батько мого чоловіка, і дід: де став чи де сів, там і засопів. Чиніть своє діло, а коли потрібні нам будуть, розбудимо. Тодоська теж спить?

— Спить, — розгублено мовив Климентій.

— Цю збудіть! — владно мовила Пелагія. — Бо має святі заклинання та молитви чути.

— А я гадаю, що біс перестав її мордувати, тож і заснула. Окрім того, заснула, коли читав про зцілення сновидного. Отож я в недомислі: чи це злий, чи Божий дух її усипив. Коли злий — треба розбудити, а коли Божий — має поспати.

— Ви вчений, панотче, — вказала рівно жінка, — вам і розбиратися в цьому. Жіночий же ум, як самі знаєте, тонкий.

— Тоді продовжу: слова Божі й до сонного доходять.

І він почав промовляти заклинання святого Івана Золотоустого:

“Божественне, і святе, і велике, і страшне, і нестерпне найменування і призивання чиним на твоє, дияволе, прогнання, закликаючи біса таки пострашитися, затрепетати, злякатися, відійти, побитися, побігти, ниспасти з небес, і з ним щоб нічого не чинили разом всі лукаві духи”. Знову читав із Марка, з глави першої, і цілував Євангеліє, і клав руку на голову сонної Тодосії, і промовляв рефреново, і знаменував хрестом, проказував іншу молитву Івана Золотоустого, і знову читав із Марка, з глави цього разу сьомої. Відтак із великим дерзновенням промовив заборону святого Григорія Чудотворця, проспівав весь псалом третій “Господи, як багато моїх ворогів”, потому читав із Луки, із глави восьмої, про уздоровлення біснуватого; відтак заборону святого священномученика Кипріяна, а після того — із Матвія, з восьмої глави, про уздоровлення двох біснуватих. Проспівав восьмого тропаря і, не минаючи й слова, проказав заклинання: “Заклинаю тебе, гордині і всілякої злоби, лукавства та відступництва винахіднику й начальнику, дияволе”, — і це було найдовше з усіх заклинань.

Потому проказав молитви: “Отче наш”, “Богородице Діво” і “Вибраній воєводі” і псалома дванадцятого: “Доки, Господи, будеш мене забувати назавжди”, — і саме в цей момент Тодосія прокинулася, роззирнулася довкола й спитала здивовано:

— Все ще трудитеся, панотче?

— Замовкни, нечестивице! — гримнула мати, від чого миттю прокинувся міський отаман і закліпав злякано очима. Не прокинулося тільки його подобенство, а хропло із присвистом. Тоді отаман підійшов до сина й турнув під бока — той миттю отямився і сказав голосом затонким, як для такого тіла:

— Еге ж, еге ж, сердешно служить панотець!

Климентій же вперто доводив своє діло до кінця, тобто почав читати Євангеліє від Луки, главу першу про Марію, яка відвідувала Єрусалим, там ішлося про те, що в животі Марії затрепетало дитя. Поцілував книгу і дав Тодосії. Вона цілувати не відмовилася, але прошепотіла:

— Це місце мені сподобалося. Коли б і мені так! А коли цілую книгу, то ніби приймаю ваш цілунок, панотче!

— Замовкни, нечестива! — гримнула Пелагія.

— Ні, вона благі речі говорить, бо благі речі вістить Євангеліє, а цілунок мій не плотський, а духовний є і неблазенний, — сказав Климентій і проспівав псалома тридцятого: “На тебе надіюся я, Господи, хай не буду повік засоромлений”, — і знову взявся до святого Луки, бо на його слова Тодосія відгукнулася належно. Потому після чергового цілування книги проказав сповідання віри від святого Атанасія Великого, патріарха александрійського, а насамкінець проспівав псалома десятого: “Я надіюсь на Господа” — і знеможено втер рукавом мантії зовсім мокре обличчя, адже утрудився вельми.

— Чи чуєш себе, дівчино, здорова? — спитав у Тодосії.

— А я й не чула себе хворою, — відказала та.

— Правильно мовиш. А чи вийшов із тебе біс?