Розділ без назви (7)

— Що так?

— Та вже так, — буркнув Онисим і цвьохнув спересердя коня.

РОЗДІЛ XI

Чим далі їхали, тим більше переконувався, що якась сила, добра чи лиха, нас із землі короля, його милості, не випускає, бо на кожному місці постою ми мали якісь пригоди чи утруднення, і так виходило, як у дядька, котрий рветься у шинок, а його жінка хапає за поли. Отож і нас усюди хапали за поли й ніби утримували. Так сталося і в Стародубі. Я знав, що те місто п’яницьке і що люд там непомірно схильний до того гріха, але не доводилося бувати там на свята; цього ж разу доля нас занесла сюди на запусти. Навіть при в’їзді у місто нас перестріло кілька п’яних гультіпак, які погналися за нами з палицями, горлаючи, щоб ми зупинилися випити з ними разом, інакше вони перемнуть нам кістки. Але ми не зупинилися, і п’яниці від нас відстали. Заїхали у двір до місцевого протопопа, який вийшов до нас, хитаючись, став і дивився каламутними очима.

— Чорти? — спитав він, похитуючись.

— Ні, ваша милість, намісник Куп’ятицького монастиря із послушником.

— Все одно чорти, — сказав категорично протопоп і пішов обійматись і слинити нам обличчя. Тоді завів у дім, наказав паньматці подавати до столу і став нас напоювати й нагодовувати, як ото цар патріарха в Суртиній оповіді, а коли ми відмовлялися, особливо я, гримав кулаком по столі і заявляв, що зв’яже нас і буде заливати нам трунок у горло, а ложкою годуватиме, отож нам буде тільки й діла, що жувати й ковтати, а святого питва, сказав він, і жувати не треба. При цьому він зімружував очі так, що довкола них збиралися добродушні зморшки. А ще він заявив, що коли ми відмовляємося від його гостини, значить, ми таки справді ніякі не ченці, а чорти. Чорт чорний, сказав він, і чернець чорний, і слова ці від одного — “чорне” — походять, і де вже там простій християнській душі розібратися? Можна було б помацати, сказав він, чи немає в нас хвостів, але це чинити він гидує, бо звик тільки баб мацати, а ви, хоч і чорти, та чоловіки. Зрештою, він має на чортів добре око, отож урочисто заявив, що Онисим — не чорт, а я — чорт достеменний, і він навіть певний, що хвіст у мене є, навіть із китичкою, і той хвіст не фальшивий.

Тим часом п’яниці, які хотіли наскочити на нас при в’їзді до міста, у якийсь спосіб довідалися, де ми зупинилися, і почали бити у вікна сніжками, горлаючи, щоб ми виходили до них на розправу, бо зневажили їх і не захотіли з ними випити. Протопоп узяв довбешку, мені дав ціпка, Онисиму — рубля, його паньматка озброїлася качалкою, і ми висипали супроти п’яниць, кинувшись їх молотити; п’яниці вдарили навтьоки, перечіплюючись у кучугурах, і дістали досить штурхачів, особливо старалася паньматка зі своєю качалкою, вона була також під добрим хмелем. Усе те воїнство, що нападало, і те, що оборонялося, верещало й кричало, з одного і другого боку збігалися люди, але тут з’явилося кілька вершників міської сторожі із канчуками і почали тих людей розганяти, причому й мені дісталося канчуком через плечі, люди порозбігалися, а ми заскочили до двору, замкнули хвіртку, тоді метнулися до хати і замкнулися вже там.

— Несамовиті ви люди! — сказав я спересердя, бо мені зуділа зачеплена канчуком шия.

— А знаєш, чому? — урочисто спитав, ставши в позу ритора, протопоп. — Бо ми живемо поруч із царством Дракона, от! Тут у нас і кулачні бої бувають — майже все так само, як у тому триклятому, тьху, тьху, тьху, царстві! Це коли б не та чортова сторожа, вийшов би у нас розчудовий мордобій, жаль!

Він сів із розмаху на стільця і замотав головою, незвідь-чого сміючись.

— А знаєш, що воно таке, царство Дракона? — спитав, раптом посерйознівши.

— Трохи знаю, — мовив я, торкаючись болючого місця на шиї. — Туди ми і зібралися за ялмужною.

— Ну да, ви ж чорти, — спокійно мовив протопоп. — Туди вам і дорога.

— Отче, отямся, — сказав я сердито. — Де бачиш чортів?

— А скрізь, — звузив очі протопоп. — Де тільки хочеш, а родяться вони в царстві Дракона і йдуть звідтіля тьмами, щоб завоювати цілий світ; а щоб одурити той світ, рядяться під святих та Божих, а в кожного чорна душа, і не мають вони милосердя та любові. Ще й усіх людей хочуть поробити чортами, от! Адже сказано в Новому Заповіті... — протопоп раптом запнувся. — Паньматко, як там сказано в Новому Заповіті про Дракона?

Тоді виступила паньматка, зробилася урочисто-серйозна й проголосила тонким голоском:

— Ангел схопив Дракона, що диявол він і сатана, і зв’язав на тисячу років!

— Молодець! — похвалив протопоп і підняв повчально пальця. — А далі так: “Зв’язав його на тисячу років, та й кинув до безодні, і замкнув його, і печатку над ним поклав, бо зводить той народи...” А далі як, знаєш? Стривай, паньматко, — зупинив він жінку, бо та вже рота розтулила, щоб сказати.

Аж поки не скінчиться тисяча років, — сказав я печально.