Тоді з Омелькового рота, що раптом розверзся і став наче чорна яма, видерся чи рик, чи крик.
— То це ти, вилупку, — заревів він, — батька брехуном перед людьми чиниш?
І він кинувся на сина, схопив його за волосся і почав бити, верещачи:
— Оце тобі за батька-брехуна, скотино, оце тобі за гроші, а щоб ти, паскуднику, здох!
Відтак на нього кинулися пан возний та пан писар, а ще й міський слуга, що стояв при вході на стороні і для помочі при потребі, вони заломили Омелькові руки за спину й почали давати стусани від себе. В Нестора була розбита губа і на підборіддя стікала кров, але дивно те, що він при цьому не кричав і не плакав, а ніби й спокійний залишався.
Омелько ж Костюченко був зігнутий навпіл, бо так його тримали, з вивернутими руками, чуб спустився донизу, і він зарипів з-під того чуба:
— Хай признається, що бреше, бо я його вб’ю!
— Побожися, Несторе, що не брешеш, — мовив пан суддя. — А ще скажи, чи бив тебе батько передоцім і чи не мстишся на ньому?
— Їй-Богу, — урочисто сказав Нестор, перед тим витерши кров із губи та підборіддя затиллям руки, — що батько мене перед тим, як знайшли гроші, не бив, і не чиню йому помсти. А коли брешу про гроші, нехай пожере мене земля-матінка!
— Відпустіть, — глухо сказав з-під навислого чуба Омелько Костюченко. — Раз він побожився, не запиратимуся щодо тих грошей.
Його відпустили, Омелько закинув волосся назад, ще й руками пригладив і став таки й справді спокійний.
— Оповідай далі, Несторе, — наказав пан суддя.
— Еге ж, розкажи їм, розкажи, — буркнув Омелько, примружуючись і криво всміхаючись, ніби дозволяючи казати синові правду. Це по-своєму збадьорило Нестора, і він, погідно хитнувши і вже не мотаючи очками, почав говорити сміливіше:
— Викопали ми тії гроші з міднею, тоді батько взяв і приніс у двір пана писаря Григорія.
— У мій двір? — зчудувався пан писар Григорій. — А чого в мій?
— Це вже дозвольте, панове врядні, мені пояснити, — сказав Омелько Костюченко. — Бо мій малий ще недоліток і добре політики не тямить.
— Говори, — дозволив пан магістратський суддя.
— Бачте, панове врядні, пан писар може потвердити, жона моя, а вона в мене друга, коли сказать по правді, це все одно, що сатана, як і кожна жона, а вона в мене сатана ніби головніша, я в цьому нітрохи не сумніваюсь. А ще тоді я з нею розбив, коли сказати по правді, горшки, то вона, син тому свідком, вогнем на мене дихала. А як баба диха вогнем, то кожен із нас, мужів, зна, лучче її не чіпай, а відійди, бо не вона згорить, а ти. Отож, коли б дознала про ті гроші, то, пан писар може те потвердити, вся вулиця в минуті про те б звідала. А пан писар, на честь йому сказати, особа довіри гідна, а ще й урядна, то я подумав закопати мідню в його городі, поки діло не стане темне. Говори, вилупку, далі...
— Але батько побоялися їх там закопувати, бо сказали...
— Еге ж, я сказав: коли закопаємо гроші в пана писаря в городі чи в садку, то хоча він і сусіда наш, а гроші стануть його, не наші. То я й побоявся...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Біс плоті» автора Шевчук В.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (11)“ на сторінці 7. Приємного читання.