Розділ без назви (11)

— Пішли. Але Нестор і цього разу не хотів. А як ішли, почав крутити, так ніби щось знав і чогось боявся. Я йому сказав: “Чого ти крутишся, Несторе, як вуж?” — а він відповів: “Чого кручусь, я ж іду”.

І вони йшли в темряві, може, такій же густій, як і того разу, а може, й трохи рідшій. І Нестор чогось важко дихав, ніби тяжко йому було йти, а його силоміць тягли. Зрештою, став і ані руш.

— Не піду далі, Іване! Не можу!

— А то ж чому? — спитав Іван, уже й тоді йому здалося: щось тут не те й не так.

— Дарма йдемо, — тоскно сказав Нестор. — Духом чую: чи не вийняв хто того скарба?

— Ніхто не міг вийняти, бо ніхто нас не бачив, — заперечив Іван,— Ходімо!

— Е, — сказав Нестор, — ми, може, нікого не бачили, а хтось нас запримітити міг.

— Все одно ходімо, — сказав Іван. — Так чи не так.

І тоді зашипів до нього Нестор, як змій:

— Не йдімо туди, пане-брате, бо душа чує: недобрим тут духом пахне. Хай вони горять, ті чортові гроші!

— А моя душа нічо не чує, — сказав Іван. — Ходімо та й усе!

І вони прийшли до того дубового пня і побачили там тільки порожню ямку, а гроші з міднем хтось таки вийняв та й забрав. Але Іван тоді ще нічого лихого на приятеля в підозрі не тримав, бо, може, й справді душа його прочула? І чомусь зовсім не жалько стало йому за тими грішми, бо дуже незвичайно їм знайшлися. Бо хоча вони й прості собі хлопці, але добре знали: про знайдені гроші тра заявити врядові, а вони того зразу не вчинили. Отож що легко приходить, легко відходить, вони й поклали в той вечір поміж себе, щоб уже нікому не казати про ті гроші, адже їх уже нема, аби не вчинилося їм за те турботи. Вони вже тим недобре вчинили, сказав тоді Несторові Іван, що не заявили відразу, а перенесли на інше місце, отож можуть у турботу потрапити й непереливки їм буде.

— І так би воно, може, й було б, коли б дядько Омелько не зачепив моєї матері, — сказав поважно Іван, все так само дивлячись у те вікно, на яке й раніше дивився, оповідаючи. — Але коли дядько Омелько Костюченко напав на матір мою, то, значить, вони з Нестором ті гроші забрали без мене.

— Але чому нападав на твою матір, ніби гроші у вас? — спитав пан возний.

— А це вже в нього спитайте, — сумовито відказав Іван. — Одне знаю твердо, панове врядні: у нас тих грошей нема. Ні в матері моєї, ані в мене. А чого нема, то вже катма. Я тільки й пізнав їх, що запустив руку у мідня і трохи подзвонив тими триклятими грішми, хай би я вже ніколи їх не бачив.

— Все воно так, хлопче, — мовив пан суддя. — Одне бачу: не по віку і не за станом своїм ти мудрий. Скільки років маєш?

— Чотирнадцять, — так само сумно відказав Іван. — І не розумний я, панове врядний, а дурний. Мудрий був би, вчасно про ті гроші б повістив і не мав би тепера турбації.

РОЗДІЛ II

Відтак покликано було до вряду Омелька Костюченка, броварника, з його сином Нестором, і коли вони стали на вряді, пан писав зачитав їм те, що оповів був Іван Сакун, син Степана та Варвари Сакунів; відтак пан магістратський суддя запитав:

— Чи так було, як записано, Несторе?