— Не знаю, чим вам зарадити, — дещо нахабно відповів знервований допитом ресторатор.
Ад’юнкт очікував, що його шеф зараз видасть якусь погрозу, але той сховав руку в кишеню і дістав звідти гаманець. За мить на столі лежала однокронова банкнота.
— Це за каву і пляцки, — сказав комісар.
Господар кав’ярні вперше посміхнувся щиро:
— Я принесу панству решту, — мовив він і спробував відійти, проте Вістович його стримав, а потім поклав на стіл ще кілька банкнот. Його виразний погляд нагадував про недавнє прохання.
— Можливо, я пригадаю декого і зможу скласти пану список... — невпевнено мовив ресторатор.
Ще десять крон змусили тепер його роззирнутися, аби переконатись, що в такий ранній час ці двоє — його єдині клієнти.
— Ну, гаразд, — господар сховав гроші, — вам пощастило, бо вони лишили мені на зберігання деякі документи і серед них книгу, де записані імена всіх учасників за всі роки.
Сказавши це, він попросив поліціянтів іти слідом за ним. У вузькій кімнатці, схований подалі від чужих очей, серед різноманітного мотлоху стояв старий креденс. З нього ресторатор дістав усе, що обіцяв.
— Мусите переглянути все тут, я не можу дати їх вам з собою, — рішуче сказав господар.
Вістович і Самковський неохоче сіли за старий стіл. Документи свідчили про купівлю деяких творів мистецтва. Зокрема картин, десятка скульптур і кількох старовинних підсвічників. Записи про учасників клубу починалися з 1870 року, тож робота очікувалась довгою. Нарешті Вістович радісно тицьнув пальцем у пожовклу сторінку. Серед прийнятих до клубу в 1888 році значився також інженер Франц Тепфер. За мить їх чекало ще одне відкриття: у 1901 році до «Клубу любителів мистецтв» було прийнято Алоїзу Вольфович.
— Усе сходиться, — радісно прошепотів Самковський, — убивця і жертва були в одному клубі, який тільки на позір мистецький... Отже, вони обоє мали ті самі схильності. І вже точно були знайомі раніше, аніж про це говорить Тепфер.
— Між записами різниця в тринадцять років, — заперечив комісар, — вони могли й не зустрітися. У 1888 році Тепфер працював над накриттям Полтви і повернувся до Відня вже у 1889-му. Не все тут сходиться, Самковський... До того ж, Алоїзі Вольфович у 1888 році було всього тринадцять.
— Він міг бути у Львові й пізніше. Наприклад, через три або й п’ять років...
Самковський нервово знизав плечима. Він був готовий відстоювати свою теорію до кінця навіть перед шефом.
Акуратно занотувавши все, що було потрібно, поліціянти віддали документи власнику кав’ярні і попрощалися з ним, попередивши про те, що можуть невдовзі повернутися. Той, вочевидь не вельми цьому зрадівши, тішився, що бодай тепер їх здихався.
У дирекцію львівської поліції з деяким запізненням прибув, як і обіцяв, професор Аркадіуш Тофіль. Доки на нього чекали, Вістович встиг ще раз допитати Тепфера.
— Якого дідька ви не зізнались, що були у Львові раніше? — різко запитав комісар.
— Ви не запитували п-п-п-про ц-це, — відповів інженер.
Йому вже було краще, але чомусь трясло, як у пропасниці. Доктор Фельнер пояснював це нервовим перенапруженням.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «В’язниця душ» автора Коломійчук Б.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Німфи болю “ на сторінці 18. Приємного читання.