Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

«Добре, поважний Мордохею, - мовив він рипучим голосом, - я відправлю вам обіцяних двох щенят. А цей гостровухий най лишиться. Побачимо, що за звірець. У зайця й осла теж довгі вуха...» - скривив тонкі бліді вуста, що мало виказувати осміх.

Ми стояли коло підошви замкового горба, бита дорога здіймалася до самих мурів Паланку, що черленів граненими дахами на вершечку. По ліву руку тягайся гряди винниці, по праву - підковою розрослися яблуневі й горіхові дерева. Під їх шатрами тулилася псарня. Навісним гавкотом стріли нас її пожильці із заґратованих віконець. Просторий плац було всипано битою цеглою, а саме урочище обнесено плетеним заборолом. Челядники в шкіряних гачах клопоталися по своїх вирядах. Перед паном Лойком вони ламали шиї і приплющували очі, як триденні щенята. Усе довкола сотенними голосами дзявкало, скавучало, ревло й гарчало. Поки мій суворий поводир не брязнув хлистом об мідний лист. Від закуреної варильні рушили в різні кінці псарні теліжки з казанами, і черпаки заходилися над дерев’яними коритами, застукотіли-заклацали собачі зуби. Запахло смачним, я згадав, що не мав ще днесь у роті ні рісочки. І звично промкнув слину, заздрячи псам.

Пан Лойко забув про мене, ходячи від шопи до шопи і щось наказуючи псарям. Я валайкався двором, не знаючи, куди себе приткнути. А коли сіло сонце, постелив собі лободи й приліг під горіхом. І тут же мене розкопкали: «Вставай, спати на псарні не смієш, аби пси не звикли до твого духу». Пан Лойко повів мене до сторожової колиби. Показав збиту солом’яну лежанку і сказав: «Затям: добрий пес - Це вовк у собачій шкурі. Чуєш, вовк! Це мій перший урок. А завтра буде другий. І не мийся завтра зранку. На цій службі тобі не вільно митися», - і пішов, похльостуючи дротиком по халяві.

Тоді мене це здивувало. А вже з другого дня не дивувало ніщо. Після того як пси наїлися, мені теж зачерпнули черепок і простягнули через пліт. Я вгадав, собачі помиї були направду смачні: варені крупи з посіченим коров’ячим вим’ям і тельбухами, траплялися й когутячі гребінці та риб’ячі голови. Поживне, але не солене.

«Нічого, налижешся поту через день, - утішив мене сторож. - А може, й крові. Крівця солена».

Мені дали вбрати тяжку і грубу одіж із валяного сукна. Від неї тхнуло мерцем. На руки пов’язали шкіряні мішки, до голови приторочили такий же клобук із дірками для очей.

Потім я ліг на воза. Сторож, наш чоловік, черкнув навздогін ребром долоні хрестик у повітрі. Він має мене від чогось порятувати, здогадався я. Ми перетнули кам’яницю, що веде на Ужгород, і зіп’ялися на спад гори Ловачки. Обабоки простягалася благодатна долина, припараджена кущиками глоду й свербигуса. Око на ній спочивало.

З рідкого березняка вигулькнув пан Лойко, що свіжо пахнув фіалкою. Рипіли в траві чоботи і рипів його сухий голос: «Слухай сюди урок. Побіжиш у долину, за тобою пустяться пси. Ти для них звір, злодій, смертельний супротивник. Вони тебе схочуть загризти. А ти відбивайся, борони себе з усіх сил. Головний зміст твоїх дій - вижити. Бо коли не вцілієш, хто забере платню? Якщо доволочишся до житнього поля, дістанеш на вечерю два черпаки. Пси -по одному, а ти два. Дуже масна буде щерба, на волових кістках», - він показав гострі дрібні зуби, готові перетерти будь-яку кість.

У хащині затрубів ріг, і я вергнув скуте хламидами тіло донизу. Я біг, спотикався, перевертався, вставав і далі біг, наскільки давали ковзкі грабові чуні на ногах. Як тільки запахли мені цвітом перші кущики, я почув, ні - вчув псів. Від їх збісного гону щулилася земля і зривалися з квіток бджоли. Потилицею чув я шалене хекання. То були вчені пси, вони гнали без зайвого галасу, зі злобною втіхою. Я став, щоб утвердитися на ногах, чекаючи першого наскоку. Загупали тверді тіла, зуби вчепилися мені в поли, в рукави, в ноги. Вони тягли мене вусібіч, інші продиралися, аби дістати поживу й собі.

Враз пси зняли переможний гавкіт, показуючи цілому світові зацьковану жертву. Яка це була страховидна мука -хилитатися під гроном оскаженілих туш, вчуваючи натягнутими нервами як де-не-де твою шкіру пробиває гостре ікло. Груба повсть не рятувала до кінця. Тоді я зацокав чунею об чуню і це їх зупинило на мить. Я закрутився, як млин, струшуючи з себе переслідувачів. І побіг далі. А вони, роздрочені опором, кинулися на мене з потроєною злістю.

Я не був готовий до цієї битки, напуцжений мозок не давав ніякої ради. Насилу дотягся до шипшинового куща і запхався в терня. Пси відступили, валували збоку. Головне

- не впасти, розумів я. Бо тоді зірвуть шапку, придушать, загризуть. Я затрюхикав далі, але встояти не вдалося, двоє огирів скочили мені на плечі й повалили. Я скулився, як гусениця під тріскою. А вони згрудилися поверхи, танцюючи на мені свою ловецьку тризну. Я загубив одну чуню і ледве встиг затягнути ступню в холошу. З лежачого легше стягнути й рукавиці. Якщо це їм вдасться, мені амінь!

Що я знав робити: набрав повні груди воздуху і заревів, як полонинський ведмідь. То вирвалися з мене відчай і лють від безсилля... До Жиги часом завертав з ловів один стрілець. Підвеселивши себе горілкою, любив переглумлювати погуки різного птаства і лісової звірини. Люди реготіли, я теж прислухався. От і згодилося тепер. Моє ревище аж самого злякало. І пси схарапудилися, завмерли. Рівно настільки, аби я зіп’явся на ноги.

В руках невідь-звідки в мене з’явилася шелесната гілляка. Я відмахувався нею, як від рою ос. То вже була якась зброя. Пси гарикали, бризкали кривавою слиною, але шал погоні втрачали. Додавала свого і спека. Сморід собачого поту душив мене. А обтяжений потом і кров’ю одяг тягнув до землі. Але я боровся, відбивався від зграї ліктями, коліньми, головою і, здавалося, зубами. «Нехай вони вовки,

- думав я, - зате я чоловік. І я повинен держати верх». Я спостеріг, що ліпше сунутися нахильці, тоді найспритніших псів, що вихапуються на плечі, легше скидати. А обхопивши спереду голову руками, ти на ходу наче пробиваєш живу стіну.

Так я і двигав, оглушений ґвалтом і болем. Не відчуваючи ні часу, ні напряму, ні сенсу своїх рухів. Я просто йшов, щоб виповнити якусь химерну забаганку долі, якесь несусвітенне випробування. Натужно дибуляв покосом, аж поки не вчув босою ступнею пружну твердь колосків. І впав.

Коли ввечері мене стягували з воза, пан Лойко, що ще різкіше пахнув фіалкою, сказав: «Ти сьогодні не з’їж ані одного черпака, навіть ложки їдла не з’їж, бо воно тобі смердітиме псиною. Маєш урок другий: псів не можна любити. Псів можна або боятися, або примусити їх боятися тебе, - і поклав коло мене баклажку з дині. - Це вино. Якщо не хочеш пити, обмий ним рани».

Вино випив сторож Чопик, а рани мої гоїв інакше. Гасив жменьку вапна, розколочував його з оливою, кип’ятив на вогні і мастив укуси. А поверхи обклав виноградним і вишневим листом. Коли рани загноїли, Чопик варив хвощ і змішував його з ягодою болотної журавлини. «Затягнеться, як на псові, - воркував добрий вуйко. - Головно, ти не бійся Ьс, псів. Бо страх вони чують, як свіжу кров, і з того ще більше дуріють».

Я не псів боявся, я боявся себе. Що розбуджу в собі хижу злість, підступну собачу повадку: лизати, доки не прийшов час укусити. А вийшло навиворіт: чим більше мене цькували, тим густішав спокій у моему серці. Спокій сили і сила спокою. Бо замість того, аби псам оголосити війну, я брав від них усе, що міг узяти. Я ще більше наблизив їх до себе.

Для пана Лойка кожен пес мав ім’я. Тільки не я. Мене називали тут просто Кутьо. Пес по-мадярськи. І так, видно, буде до смерті.