Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

«Ви смішкуєтеся з мене, пане Мордку».

«Ні, бо псів любиш не тільки ти. А значить - за це можуть платити. Рівно за тиждень чекаю тебе на цьому місці», - сказав-припечатав і, війнувши клином сердака, пірнув у базарну крутіль.

Так я залишив горничарський поселок. Як прийшов, так і пішов, без жалю й радості. Так усе в цьому світі нам треба вчитися полишати. Пес Цімбор супроводив мене до Данилової стуцні і понуро повернув назад. Відтепер, як я знявся з сінника, він більше матиме простору. Та ніхто з нас цьому не був радий. Старий Галас одійшов ще в провесінь, а сини почали краяти берег на клапті і тягнути, хто скільки міг. Кожен з них мав себе за вдатного майстра і ліпив свою артіль. Та все клином виходило. У бубон ударить кожен, та не кожен на ньому зіграє. Тепер ми про це говорили з Данилом.

То був найстарший із Галасів, і найдивніший. Про покійного брата він говорив з печальним смішком: «Рвав жили, сіромаха, свої й чужі, гадав, що два гроби чоловікові треба. А зайшовся одним, як усі... Тепер галасівське горничарство зійде на пси. І тавро родове загублять, і злагоду. Все в болото втопчуть розтелепи».

«А ви б їм розумну раду дали, - докинув я.-1 - Лише старий віл витягне воза з болота».

«Мені глиняні горшки ліпити не з руки. Хіба золоті».

«Ба з чого?»

«На золоті сидимо, леґіню. Ану скуштуй», - зачерпнув з криниці глиняне горня.

«Файна вода», - похвалив я.

«Золота-а-а! - солодко сокотав дідо. - Сторожу її тут», -потюкав паличкою об землю, коло кудлатої стовбурової тіні, що лежала при його ногах, як вірний пес.

Кликався він Данило-Копач. Я спершу гадав, що через свою суху поставу, як надломлена тріска. Аж то з іншого дива - просто любив чоловік копати. Все життя шукав у землі якісь скарби, і все - в пусті вітри. Одне добро настарав

- викопав у передсілку криничину, тут і халабуцу собі зліпив. Тепер, пригнутий перекопаними пластами, посижкував у холодку і задирав замашним словом перепутніх. Ми, коли вертали з торговиці, ставали напитися з його студні. Вода шовком розтікалася по тілу. Може, тому, що нуртувала під шовковицею (тут це дерево називають яперка). А може, з іншого якого дива.

«Пити всі п’ють, а почистити кадоб нікому, - скрушався Данило. - Кого не прошу - бочаться. Примулилася ямиця за роки. Може, ти, синку, не полінуєшся?»

«Я б радо, діду, та спішу до роботи в город».

«Робота в городі - то важниця. Мало кликаних, ще менше обраних. Кланяйся там, коли стрінеш, Петрові Соломі. При мені вчився криничарського рукомесла. Біжи, неборе, пани не дочікують. А як упрієш від тої роботиці, завертай до моєїстуцні. Вона тя напоїть ситно, ой ситно...»

А я вже й так біг, закушпелюючи постолами гарячу куряву і хапаючи вухом дідове кахикання з глумливим муркотінням: «Хто з панами оре, той задом волочить...»

Я часто міркую: чому ми так легковажимо словами? Й самі коли їх промовляємо, сіючи по вітру, як лист; і коли слухаємо, та часто не чуємо чужі. Так і я тоді слухав Данила-Копача й не чув. А слово не розвійний лист, слово може впасти каменем нагнше болото; слово може лягти гойним мастилом на рану сердечну; за слово, як за нитку, можна взятися і випрямити свою долю. Та що там казати, всі ми заднім розумом тверді.

Пан пікер, якому показав мене Мордко, різнився від інших панів. Якась висока гордість застигла на його тварі. Гордість чоловіка, що знає собі ціну, а як зацінюють інші, його не обходить. Я одразу запримітив, що мав він не одну, а дві пари зіниць. Першою парою схапував тебе в один мент із ніг до голови, а другою просікав нутро, щось там видів своє. Крім очей, і все інше в нього було гостре - і хрящуватий ніс, і проділ у глянсуватій чуприні, і чорні вусики, і носки чобіт, і дротяний пруг у пещеній руці.

«Ось це і є той сучий син, що смілиться проситися до вас на послух, пане Лойку», - крутійкувато заторохтів Мордко і щугнув мене ліктем. Дорогою до Паланку я розповів йому про свою собачу планиду.

Гострий пан хльоснув ціпочком об чобіт і невідь-звідки вихопився грубезний картатий пес на високих тонких лабах. Він гаркнув на Мордка, заголивши черлені ікла. Жид сахнувся, випнув мене вперед, як загороду. За добрі два ступні від мене пес завмер, задніми лабами став яро дряпати землю. Ми дивилися одне одному в очі, я спокійно, пес - із дражливим острахом. Я звільна відкрив долоні, ворухнув перстами - пес подався вперед і сів. Пан Лойко різко щось буркунув, і той неохоче вернувся до нього.