Розділ «Оповіді визволителя»

— Єфрейтор, прийміть ремені!

На губі все живуть без ременів, щоб не повісилися. Правда, в історії Київської губи був один дуже винахідливий в’язень, який в одиночній камері, де не було нічого, крім пригвинченої до підлоги табуретки, відірвавши нижній прошитий рубчик гімнастерки, змайстрував собі коротку і тонку, але дуже міцну мотузку. Все це він робив дуже обережно, під майже постійним наглядом вивідних, які цілодобово патрулюють в коридорі. Після цього він зробив маленьку петельку, кінець якої прив’язав до ніжки табуретки. Хвилин десять він катався по підлозі, закручуючи петлю. А все ж таки удавився!

— Гроші, годинники?

Ні, ми таке на губу не беремо, все одно відберуть, а потім чужі, поламані видадуть. Скаржитися нікуди.

— Єфрейтор Алексєєв[8]!

— Я!

— Насамперед всіх цих служивих на дрова.

— Єсть, товаришу молодший лейтенант!

Незвично чистим заасфальтованим двором нас провели в невеликій господарський дворик, оточений дуже високою цегляною стіною.

Перше, що вразило мене, — сліпучий порядок. Всі дрова, вже напиляні, були складені так акуратно, що їх торці утворювали майже ідеально рівну стінку. Кожне поліно відрізалось точно за еталоном — 28 сантиметрів, і відхилення в 3-4 міліметра вважалося браком, який жорстоко припинявся. Всі ці поліна через день все одно підуть в грубку, і така точність їхньої нарізки нікому не потрібна, однак порядок є порядок.

Ті дрова, що нам належало з такою ж точністю порізати і скласти, були привезені день-два тому, та й вони не були звалені в купу, а складені з невимовною любов’ю і навіть, я б сказав, мистецтвом. Перш за все, вони були розсортовані по товщині: найтовстіші — внизу, на них — все більш і більш тонкі, а на самому верху дровітні — найтонші. Та ще ті, хто стіс складав, мали, мабуть, тонкий художній смак. Вони врахували і колір полінець: ті, що праворуч, були найтемнішими, далі, з переходом ліворуч, розміщувалися все більш і більш світлі. Нам потрібно було цей витвір мистецтва розвалити, всі дрова нарубати і нарізати по стандартам і знову укласти.

Тут же, у дворі, лежав абсолютно немислимої форми корч, схожа на все що завгодно, крім дерева. Це було фантастичне переплетення канатів чи шлангів, чи чогось ще дуже гнучкого. Сучки були переплетені настільки вигадливо, що насилу вірилося в здатність природи створити таке диво. При всій складності переплетення гілок, які жваво нагадували клубок змій, корч зберігав гранично високу твердість і міцність всіх своїх елементів. Він лежав у дворі, мабуть, не одне десятиліття, про що свідчили тисячі старих і зовсім свіжих надрізів пилкою.

Кожен, хто виявляв норовистість, не до кінця усвідомивши, куди він потрапив, отримував завдання нарізати дров, тобто розпиляти корча. Додатково до всього завдання це ставили тільки одній людині, ніколи двом відразу; і цей один отримував для роботи довгу, гнучку, та вкрай тупу пилку, якою можуть працювати тільки двоє, а не одинак. Через годину хтось із керівництва губи приходив перевірити, як йдуть справи, дивувався, що ще нічого не зроблено, після чого йшло покарання.

Коли ми увійшли на подвір’я, якийсь чорнявий солдатик марно намагався зробити на поверхні корча хоч би один надріз. Його забрали хвилин через двадцять як не бажаючого працювати.

Залежно від настрою керівництва дії невдачливого лісопильщика могли бути кваліфіковані будь-яким чином — від небажання працювати і сперечання з керівництвом (коли він спробує довести, що напиляти дров такою тупою пилкою неможливо) до категоричної відмови виконувати накази командування і навіть спроби підриву економіки країни. Після цього начальник гауптвахти або його заступники можуть чинити з нещасним все, що їм заманеться.

А корчеві цьому випало довге життя. Я впевнений, що він і зараз лежить на тому ж самому місці, і якийсь нещасний марно намагається його розпиляти. Закусив він губу, на очі навернулися сльози, обличчя перекошене. А час минає...

Почавши пиляти дрова за зразком 28 сантиметрів, ми дізналися ще про одне дуже цікаве правило. Ми ж бо хотіли все напиляти, наколоти, розкласти поліна за товщиною і за кольором, а вже потім підмести всю тирсу.

— Ні-і-і, так справа не піде! У нас так не прийнято! Порядок має бути завжди!

Так і пішло. Відпиляєш одне поліно — збери тирсу, руками. Відпилєш друге — знову все збери. Ні віників, ні мітел нам не давали.

А до унікального корча конвой тим часом все водив і водив норовливих по одному: а напиляй-но, брате, дровенят!