Розділ «Оповіді визволителя»

Нам і раніше в обидва вуха про те саме шептали. Тактика у шептунів правильна: можна ж бо мати гроші, можна мати картку на отримання, відстояти свої години, а бажаного товару так і не отримати. І куди після того подіти ті рублі, на які все одно нічого купити не можна? Так чи не простіше, встановивши правильні відносини з потрібними людьми і заплативши вдвічі, отримати гарантоване і без черги?

Питання продавцям: невже, братці, відмовимося, коли гроші самі до наших рук липнуть? Тому, лиш тільки товар отримаємо, половину під прилавок засунемо. Це ми потім сплавимо тим, хто готовий вдвічі більше платити. І їм добре, і нам повну кишеню грошей, і на морозі нам зайві години не мерзнути — оголошуємо черзі, що сьогодні товар скінчився.

Можна не половину товару наліво відправити, а весь. Головне, з мєнтами ділитися, не економлячи. А ще треба правильно налаштувати відносини з тими, хто товар по кіосках розподіляє: ти б мені, братику, не сорок кілограмів дав, а побільше. Я б з тобою доходом поділився...

Лиш тільки Горбачов на повну потужність включив верстати, які друкували гроші, усі товари з магазинів розмели. Воно і зрозуміло: навіщо сьогодні продавати якусь річ за сотню, коли завтра у людей буде більше грошей, коли за ту ж штуковину будуть більше давати? А ще через тиждень штука ця буде ще дорожчою. То чи не краще товар притримати?

Торгова мафія в Радянській Росії виникла в той самий час, коли комуністи взяли владу. В усі часи ця мафія гартувалася і міцніла. За часів Горбачова, коли він, благодійник, друкував гроші так, щоб на всіх вистачило, торгова мафія розцвіла у всій своїй красі, злившись в єдиний організм з державним і партійним апаратом, поставивши міліцію на охорону своїх завоювань.

Народ звірів, і тому керівники радянської торгівлі були змушені демонструвати, що все ж іноді в магазинах можна хоч щось купити. Саме тому час від часу дещо і викидали на продаж. В першу чергу — в Москві. І Москва магнітом притягувала до себе широкі народні маси з сусідніх регіонів і з усієї країни. А москвичам це дуже навіть не подобалося: понаїхали! Черги — не проштовхнутися! Те, що нам призначене, приїжджі розкуповують і по всій країні розвозять.

Система постачання населення була простою і зрозумілою. З усією країни м’ясо, масло, овочі і все інше звозили до Москви, щоб жителі столиці були щасливі, щоб не бунтували, щоб приїжджі іноземці могли засвідчити достаток і процвітання першої в світі соціалістичної держави. Однак слідом за цими продуктами в столицю ринули широкі народні маси. У Москві вони шикувалися в кілометрові черги, все з магазинів вигрібали і відвозили назад, туди, звідки товар був привезений. А москвичам діставалося зовсім трохи.

Товариш Горбачов вирішив покласти край цьому неподобству. За його наказом в Москві, Ленінграді та інших великих містах були введені так звані «візитні картки покупця». На кожній — фотографія, прізвище, ім’я, по батькові та штамп міліції, який засвідчує, що це ти, а не хтось інший. Коли живеш у Москві, сміливо ставай в чергу. Тільки не забудь вдома заповітну картку. Без неї ти покупцем не вважаєшся. Та щоб фотографія на ній чітка була. Інакше продавщиця нічого не продасть: ви, товаришу, на себе не схожі!

Вирушаючи до магазину, не забувайте талони. Це доказ того, що в цьому місяці ви сіль в магазині ще не купували. А то ж знаходилися хитренькі, які в один місяць намагалися двічі не те що сіль, але навіть і макарони купувати.

Ну і, зрозуміло, гроші в кишені мати необхідно, в магазин відправившись. Коли все це не забуте, можна сміливо в чергу ставати. А всім, хто в Москві не прописаний, — йди звідки прийшов: вимітайтеся в свій Ярославль, в свій Калінін, в Рязань, Казань і далі. Товар чужим не продаємо. Можете до черги не прилаштовуватися.

4

«Візитівками покупця» товариш Горбачов забезпечив щасливе життя жителям Москви. Ненадовго.

Раніше, відстоявши разом з москвичами багато годин в чергах, гості столиці також могли купити коров’ячі кістки з обривками м’яса або ковбасу, створену з невідомих субпродуктів. Горбачов їм це джерело щастя перекрив, і в регіонах пішло бродіння. Російським бунтом запахло, безглуздим і нещадним.

Партійні товариші в сусідніх областях зрозуміли: коли спалахне, за ноги на ліхтарях будуть вішати їх, а зовсім не товариша Горбачова. І вихід у них був один — під різними приводами не віддавати в Москву картоплю і коров’ячі кістки, а залишати у своїх володіннях. А тоді жерти нічого стало в Москві. Хоч ти картку показуй, хоч талони на місяць, хоч намагайся з-під поли у продавців втридорога купувати.

У ті славні часи один мій сусід-англієць побував в Москві і повернувся очманілий: скоро в Москві взагалі жерти буде нічого, що ж тоді буде робити Горбачов?

Відповідаю: танки проти народу пустить.

Цього він ніяк зрозуміти не міг. Коли танки проти народу пустити, хліба не додасться і масла більше не буде. Де логіка?

Пояснюю: логіку не шукай. У Горбачова крім танків ніяких інших аргументів немає. Економіка буває двох типів: одна працює на батогах, інша на пряниках. Економіка Радянського Союзу орієнтована на батіг. Танк — це один з різновидів батога. Танками ми Чехословаччину на місце поставили. До того — Угорщину. Ще раніше — Східну Німеччину, яка збунтувалася. На черзі Москва. Однак поки, заспокоюю сусіда, рішення кинути танки проти власного народу ще не прийняте. Лиш тільки воно буде прийняте, я тобі подзвоню.

5

28 квітня 1990 року дзвоню сусідові, повідомляю: вище керівництво Радянської Армії дало згоду Горбачову в разі необхідності кинути танки проти народу.