Розділ «Ростислав Радишевський Богдан Хмельницький — Цезар степів у ідейно-художньому вимірі Ю. Косача»

Водночас «День гніву» накреслив ті риси, які мають бути притаманні історичному роману в майбутньому, а саме: глибоку органічну українськість, що пронизує твір наскрізь від загальної концепції до найдрібніших деталей, і водночас вселюдськість обріїв, проблем і характерів; напружену сюжетність — і занурення у внутрішнє життя героїв; документальність — і поетичність вигадки творця. І передусім — витриманий, глибинний стиль. Але якщо подивитися з іншого ракурсу, то у романі проявляється наскрізь модерна ідея: людина народжується у свободі й вільно обирає свій шлях.

Письменник у романі «День гніву» висвітлив багатогранність складного та суперечливого характеру найвизначнішої постаті національно-визвольного руху — Богдана Хмельницького. Внутрішні асоціативні вузли, часті паралелі, варіації схожих ситуацій, переплітаючись одне з одним, становлять основу, що з'єднує в романі усю різноманітність вражень. Через психологічний стан головного героя роману Ю. Косач розкриває проблему співвідношення між світоглядом Богдана Хмельницького та переконаннями дегуманізованого суспільства. Адже світогляд людини, особливо у важких умовах тривожного часу, виявляється в дії, у вчинках опосередковано з урахуванням емоційно-психологічного стану («Але возмездя аз воздам, аз воздам за кожну рану твою, синочку, за кожний стогін. Пошкодуєте ще, панове старости, пошкодуєте ще, панове комісари коронні, панове гетьмани українні, о пане-ляше, пожалуєш іще…»). Внутрішній монолог Богдана Хмельницького, породжений смертю сина Остапа та викраденням дружини, є психологічним засобом, що сприяє зображенню героя ніби збоку. За допомогою сповіді, викликаної відчуттям провини, герой обмірковує свої вчинки чи бездіяльність, аналізує найперші рухи душі в моменти відчаю («Остапе, сину мій, Остапе мій золотий!.. Та ж ніжками маленькими бігав ти по подвір'ячку, а гуси біле своє губили пір'я, аж до суботівської церкви, там, на кручі, бігав-єси, побігав, ловив бабине літо. І сміявся до квіття, що вишивали царину. Бодай же той пес, що клав пугою на твоє тіло сині пруги, не діждав неділі. Бодай же пекельною мукою, безжальним залізом розвернули йому груди, що він твого дитячого стогнання й прошення не слухав. Бодай колом зав'язло йому плюгаве слово, що ним тебе гадав споганити, гаспид»).

До реальної оповіді героя органічно вплетені елементи умовності, що дає можливість найяскравіше та найемоційніше передати історію у формі спогадів. Завдяки цьому художньому прийому Ю. Косач періодично нагадував читачеві про людей, сцени, ситуації, ідеї, що мають особливе значення. Деякі спогади Богдана Хмельницького перетворюються на картини-лейтмотиви («Але душею буря метеляє, як стебелинкою, вивертає з корінням мозок. Вогневиця палить мене, як же й палить, жилами біжить, жене полум'яні струмені, трясе мною, як літавиця. Ой, упав би до сирої землі, як до матінки, питався б її поради: за що бо мені такеє? Чи не достойний я був тихого раювання, Господи?.. Чи не гризли мені перегуби рук іржаві кайдани й на ногах кайдани, а важенні, а важенні, а так я був до галери прикутий. Плечі ятрились від ран, мила їх, гірко полоскала морська вода солона, а сонце доймало пеклом, а чи ж вітер не в'ялив мене, невольника?»). Згадуючи, свідомість героя дедалі більше занурюється у минуле, оповідь ускладнюється. У творі виникає своєрідний синтез невласне-прямої мови з елементами внутрішнього діалогу, куди включено репліки інших персонажів, звернення до відсутнього співрозмовника («Олено, моя Олено… П'яна моя голова, контентували мене курінні, заливали моє горе огневицею, й сиджу я тут, от і старший сиджу, Хмельницький, аж посивів у війнах, а над сагою нуджу білим світом, і горить він мені криваво в страшних очах моїх»).

Митець у «Дні гніву» виразно показав, як складно відображається світ у свідомості героя, викликаний прагненням помсти («За Остапа, за Олену. Випущу, як орлят, козацтво. Рвуться молодці, мов пси на ланцюгу. Не пущу, поки час не прийде. Дорого ж знати час, о, й дорого. Хміль минає… Тихо, тут зовсім тихо, як у Суботові біля млина… Хороше в Суботові, хороше напровесні. Вишні зацвітуть. Біло скрізь, снігово…»).

Орієнтація на історичне вирішення життєвих ситуацій і конфліктів, у свою чергу, додає роману інтерпретаційного виміру. Соціально-психологічна детермінованість героя визначила сакральний зв'язок між людиною та Богом («Олено, Олено моя. Прокипіла туга моя аж до глибу серця, прокипіла до дна моєї душі. Руки твої цілую, білі руки, нагідочко, впаду до твоїх ніг… Боже, вернеш Ти мені її? У печери навколішках піду, славу воздам Тобі важенними свічками, як ніхто не воздавав ще, церкви поставлю муровані, львівськими майстрами розписані, верни мені їх, Створителю… Остапе мій, золотий сину… Один Ти лиш, Боже, Душе преблагий, владен, не король, не наш убогий король Владислав…»).

Як і творці експресіоністичних полотен, Ю. Косач у романі «День гніву» вдало використав своєрідний монтаж різноманітних вражень. Відтак чимало подій та явищ дійсності, розділених у часі та просторі, завдяки монтажу настільки зближуються, що створюється ефект одночасності й одномірності того, що відбувається. Так, у творі за допомогою монтажу відтворено специфіку сприймання Богданом Хмельницьким навколишньої дійсності. На підставі зорових вражень, їхнього миготіння, незв'язаного хаотичного нагромадження виникають найпростіші асоціації. В уяві Хмельницького з'являється Виговський, який, «підперши гладке підборіддя рукою, обдивлявся всіх з-під ока». Крізь фізіологічні відчуття гетьмана («вино горіло, вії обважніли», «паркет скрипів») зорові враження, об'єднані завдяки монтажу й асоціації («Вийшов у ніч. Не спостерегли, майнула комусь постать недавнього комісара, але не затримували, не любили його»), зринають у безпосередньому зв'язку («Чадно, п'яно. Завтра говорити треба з ними всіма, не сьогодні. Сьогодні помутніла голова, хоч і недурна голова»).

Усі композиційні та стильові рішення Ю. Косача підпорядковані завданню розкрити внутрішній світ Богдана Хмельницького за допомогою постійних кореляцій умовної і реальної дійсності та зіставлення минулого, сучасного та майбутнього.

Зустріч радника Шевальє з капітаном козацького корпусу, що бився під Дюнкерком, виявилася тією духовною ситуацією, яка визначила у його свідомості народження Людини духу у вирії національно-визвольної боротьби («Я його пам'ятаю, бо мені доручено було тоді справу підписання контракту з ним. Це людина з породи Валленштайна, еміненціє. Амбітна й кріпка, талановитий кондотьєр, з доволі неясними цілями. Він тоді мріяв про священну війну з Туреччиною, але чого прагне тепер, не знаю… Втім, де Брежі потверджує мою думку. Це необлічена людина, скрита й сповнена химерних планів, палкий, але вистигне вмить, як кожний козак…»).

Спогади у романі часто перетворюються на описи, на розповідь про події з монологами та діалогами («Хмельницького я знаю, і шановний пан радник помиляється: він знає, чого хоче. Це людина з тієї глини, з якої ліплять Цезарів. Не прибільшую й не зменшую: якщо він умітиме володіти черню, цією bellua sine capite (бестія (звір) без голови. — P. P.), то там, над Борисфеном, можуть народитись великі речі, пане Шевальє…»). Вони подаються у живих картинах та гострих ситуаціях, таких яскравих та образних, що сам факт спогадів наче зникає і далі йде звичайна оповідь («Рейтари, мов вовчурі, порвались через бір, та так, що Римші запирало дух, віття дряпало його по гирі… від страху звело йому щелепи, пропадав либонь не за понюшку… Римшу вже не несли ноги. Його поволокли опудалом до дубків, де розташувались міняйла з крамом. Табір, позіхавши од нудьги, стрепенувся. Навіть ті, що дрімали горізнач, насунувши капелюхи на лоби, пробуркались і посідали. Вішання людини — добра розвага»).

Трагедія країни відновлює, збільшує у свідомості героя аналогії, історичні та літературні паралелі («То я вам скажу, — почав Хмельницький, — хоч і шкода много говорити, а лучче і благополізніше діло творити. Сина мойого убили, люди, поганьбили жону, достаток відняли, все взяли, навіть походного коня, а мене на смерть осудили. Нема іншої нагороди за кров, яку я за його мость короля пролив, ранами вкрите моє тіло тільки для ката знадобиться. Я в Чигирин по мсту міг іти, пресобачого Чаплинського рознести на шаблях. Але теє не палить мене, паче вогню кривда не моя, а ваша… Маю шаблю в руці, — крикнув хрипко Хмельницький, і луна покотилась по всьому таборі, — ще не вмерла козацькая мати!..»). Імена з минулого, факти національної історії, культури накладаються один на одного, трансформуються, знаходячи нову реальність у підсвідомості Богдана Хмельницького на тлі звитяжних подвигів за волю молодої, прекрасної і квітучої України.

Тема пророцтва, як і проблема засудження аморальної поведінки й лицемірства, органічно переплітаючись, існували від часів давньогрецького філософа, основоположника об'єктивного ідеалізму Платона й до українського митця Ю. Косача.

Повертатись до епохи Хмельниччини Ю. Косача щоразу змушувала легенда, «залюбки й наполегливо підтримувана великою частиною польської історіографії й подекуди української, а поготів імперсько-російської. Це легенда про Хмельниччину як про межовий стовп вирішальної ваги, далі як дороговказ історії польсько-української непримиренности, українсько-польського історичного конфлікту». Цю легенду підтримував значний масив польської історіософії, публіцистики й літератури, а високообдарований польський романіст Генрик Сенкевич доводив «леґенду до високостей міту». «З одного боку, у нього — прекрасна, шляхетна, симпатична Річ Посполита лицарів меча й духу, з другого — Дикі Поля безкрайого хамства, відчайдушно-романтичної, соціяльно-непродуктивної вольниці». Ю. Косач вбачав особливу небезпеку в тому, що легенда поволі ставала ідеологією і живила суспільство і в найновіші часи, бо «Хмельниччина і в наші часи в свідомості пересічного члена польської спільноти, — зауважував письменник, — це відправний пункт для негативної історії польсько-українських взаємин, де Богдан Хмельницький — це головний винуватець взаємно заперечуючого укладу відносин між двома народами, це „справник того, що поштива Русь збунтувалась і бунтується й досі“».

Косачева увага — і як письменника, і як публіциста — спонукала до глибшого осмислення історичних подій часів Хмельниччини з надією, що сучасна доба «дасть змогу польській історіографії й публіцистиці, коли вона повертається до тієї доби, відмежувати неістотне від істотного, проглянути в Хмельниччині подію величезної ваги для обох народів, дослідити концепцію Хмельницького й хмельничан як одну з найбистріших, яку знає сучасність, дослідити універсально-соціяльний зміст нашої революції й вияснити, яке велике позитивне значення для Польонії могла мати революція 1648 року, коли б її ідеї знайшли хоч частинне зрозуміння у тодішньої польської еліти». Письменник прагнув стати на бік понадісторичної правди, що її завжди не вистачало у висвітленні польсько-українських взаємин у минулому. Він розкривав складні духовні зміни, наростання внутрішніх устроєво-юридичних і суспільно-економічних суперечностей, що вели до неминучого присмерку «золотого віку» Полонії, до розсівання її культури, до розпорошення державно-цивілізаційної машини, показуючи, як тим часом у степах України, на т. зв. порубіжжях, через окреслені етнічні переміщення відбувалося накопичування нової соціальної енергії, «відбувалося народження нового масиву культури, який творили елементи соціально невичерпані, свіжі, динамічні, вольові». «Справа не лише у козаччині, — підкреслював Ю. Косач. — Вона була тільки остаточною, оформляючою силою. Справа народження наддніпрянської української культури далеко складніша. Якщо взяти для уяскравлення якісного образу тієї культури різні й потенційно багаті постаті Петра Могили, виходця з Молдови, Щасного Гербурта — поляка, але невтомного речника тієї нової молодої української культури, Юрія Немирича, учня англійських університетів і лідера протестантської інтелігенції на Волині, та й багатьох інших, то ми переконаємося, що справа не обмежується на Сєнкєвічевому „заколоті черні“, ні на козацькій романтиці Кащенків».

Автор наполегливо працював задля відновлення історичної справедливості. Проте, досліджуючи сучасну українську історичну белетристику, Ю. Косач побачив на цьому неозорому полі пустку (стаття «Історизм і література»). Окрім як у декількох історичних новелах Л. Мосендза, Н. Королевої, В. Домонтовича та в історіософській повісті «День Святого» І. Костецького, письменник не побачив глибинного зацікавлення історизмом як тереном мистецького діяння. На кризовому етапі історичного роману й драми письменник констатував лише вияви епігонства або кволі псевдореалістичні (хоч іноді й дуже кропіткі, але безкрилі) репродукції минулого, або ж перебільшений, нездоровий романтизм. Обидві концепції, на його думку, дуже далекі від синтезу й світових шляхів історичного жанру.

І справа, за Косачем, не у відмиранні історичного жанру й неактуальності його, а в неспроможності самих авторів та читацьких мас витворити новий погляд на історичність, «бути приготованим до власної історії».

Від історизованої літератури українською мовою в СРСР («Богдан Хмельницький» О. Корнійчука), основаної на регіоналістичних підходах і народницькому світогляді попередньої доби, Ю. Косач так само не був у захопленні, як не в захваті й від критики, яка всіляко підносила таку літературу. «Ми були свідками, напр., як один достойношановний прапороносець цього світогляду, — обурювався письменник, — атакуючи сучасних українських письменників, висував як ідеал твори Кащенка й умиленно бідкався: „Хіба це герої, хіба це героїні?.. Ось дивіться на таку Прісіньку Кащенкову з „Під Корсунем“, ось що треба брати за ідеал“… Прісінька! Боже мій, думали ми, і це говориться Р. Б. 1947! Доба Хмельниччини має бути репрезентована Прісінькою, (втім, мабуть, доволі милим єством жіночої статі)! Сьогодні, коли маємо вже такий ясний образ Богдана Хмельницького, цього справжнього Цезаря степів, коли наша й чужинна історіографія виявили всю велич цієї суверенної постаті, що, як каже француз П. Меріме, була „першим в Европі творцем ідеї національної окремішности в модерному розумінні“, коли ледве можемо обійняти весь державнотворчий задум Хмельницького й революційність його концепції Української Держави з опертям у Ст. Бихові й Чаусах та на Чорномор'ї, коли ланка за ланкою відбудовується сьогодні схема його геніяльної зовнішньої політики на тлі політичних комбінацій тогочасної Европи, коли ідея його національної революції в аспекті доби набирає й універсалістичних первнів (зв'язок із Ол. Кромвелом, зв'язки з білорусинами (Поклонський), з Литвою, з польським соціальним рухом (Костка-Напєрський, Ґржибовський, Ґойський і т. д.), з католицтвом (єзуїти, Генцель-Мокрський), коли завдяки 1648 рокові ми виходимо по довгих століттях як сформована нація у всесвіт, нам пропонують… кащенківську Прісіньку як ідеал воюючого і прагнучого українства. Така наша „приготованість до історизму“, що за неї змагався Ю. Липа!».

Ю. Косач виробив свою чітку концепцію єдності модерної історичної повісті, яка ґрунтується на взаємопов'язаних ланцюгах історично-автентичних реалій, об'єднаних поетичною інтуїцією. «Єдність історії — ось що розв'язує модерна історична проза й драма, — переконливо доводив письменник. — Ствердження того, що все, що було вчора, і те, що є нині, — це ж одне, це характер, ритм спільноти і його прояви. Викриття вічного, понадчасового, історичного пляну, викриття душі нації в її змінному, але засадничо все ж тому самому ритмі зростання. Пізнання всіх сил своєї спільноти — це значить пізнання своєї історії».

Така надреалістична концепція дає можливість по-новому осмислити історичний жанр, що досі був доволі вузькою галуззю письменства. «Вона поширює його не тільки в мистецькому аспекті, але й усуспільнює як чинник виховання й боротьби. З музейно-архівної візії, виплеканої уявою мистця, чим був досі історизм, ця концепція утворює засіб пізнання правди. Вчора й сьогодні, дійсне й уявне, минуле й майбутнє, життя і смерть — перестають бути протиріччям. Історичний романіст із фрагментарних елементів і форм історії відбудовує історичну красу єдности й пов'язує наново реальності, здавалось би, зовсім різних світів — минулого й сучасного, в одне».

А отже, і завдання історичної прози чи драми, виходячи з цієї концепції Ю. Косача, «не відтворювати й розважати, також і не „кріпити серця“ в сєнкєвічівському стилі фальшування й підсолоджування минулого, завдання мистців — розкривати надреальні діючі сили історії. Вишукувати глузд історії й судити її чи як результанту людських прагнень, пристрастей її вождів і мас, чи як тканину боїв сил, боротьби ідей, комплексів, випадків, чи ствердження цілевости історії або ж повної безцільности історичного процесу, історії як вияву духу, волі або матерії, чи, врешті, історії як поля діяльности Бога, Провидіння». Лише в такому напрямі, за Косачем, можливе оновлення історичного жанру, що, на його думку, й на еміґрації виконав би величезне завдання збереження єдності нашого майбуття, розкривши перед світом могутні постаті й приховані сили української історії і надавши їм вселюдського, всесвітнього значення.

Адже в історії, в нашій минувшині автор шукав та знаходив велич, героїку, яка будує й окрилює, яка дає снагу до життя. Письменник переконаний, що історична сюжетність існуватиме завжди, доки існуватиме на світі мистецтво. Митець має жити однаково в усіх епохах. За словами Ю. Косача, відмовившись від розмов із минулим, відмовляємось і від себе самих, бо немає романтизму без історії, без романтизму немає нації, а без нації немає мистецтва.