Розділ «Ростислав Радишевський Богдан Хмельницький — Цезар степів у ідейно-художньому вимірі Ю. Косача»

Романтична поема, яку Ю. Косач написав у необароковому стилі, утверджує ідею патріотизму, що пробуджує особистість до індивідуалістичної волі для боротьби заради України європейської орієнтації на передчутті нового імпульсу націотворення. Бароковість стилю Ю. Шерех виділяє як визначальну рису Косачевого трагізму, що дає підставу вважати таке композиційно-стилістичне втілення унікальним явищем у тогочасній українській літературі. Для Ю. Косача ж це відкривало можливість поглянути на Україну збоку, з дистанції, але водночас і зсередини. У зв'язку з цим, Ю. Шерех наголошував на своєрідному європеїзмі Ю. Косача, ставлячи його в одну шеренгу поруч із І. Багряним, В. Домонтовичем і А. Костецьким, письменниками так званої європейської орієнтації. Риси героїчної драми, народжуваної в обставинах війни, Ю. Косач розглядав в європейському контексті: «В заграві величезної війни родився новий стиль мистецтва Європи. Нехай же наша земля викує стиль української драми чіткий, як дзенькіт сталі, суворий, як тверда доба битв і побоєвищ, ясний, як майбутність, до якої йдемо — непоборна і вічна нація»[545]. Майстром орнаментально-барокового стилю називав Юрія Косача і Володимир Державин. Він писав: «В основному Ю. Косач залишається тут тим, що й в «Рубіконі Хмельницького» (1943), віртуозом ліричної, патетичної, декламаційної дикції, майстром пишної й простої синтактичної природи, ритмічно гармонізованої численними повторами та переліками, прикрашеної врочистими барвами барокової образности…»[546]

Ю. Косач у своїх естетичних переконаннях був типовим модерністом і «європеїстом», але водночас він був далеким від авангардистських претензій, для нього не було прийнятним ігнорування традиції. Навпаки — його європеїзм ґрунтувався саме на питомій літературній традиції.

Період МУРу був насправді дуже плідним у його творчості і, поза сумнівом, найбільш вдалим у мистецькому плані. У цей час письменник не полишає історичної прози — виходить його двотомний роман (хоча, за визначенням Ю. Косача, це повість) «День гніву» (продовження «Рубікону Хмельницького»), якому Ю. Шевельов (Шерех) відвів найвидатніше місце серед історичних творів.

Як і в історичній прозі В. Домонтовича, у центрі цих творів, вважав критик, стоїть не історична тематика, а «проблеми людини і її взаємозв'язку з масою й добою». «На тлі змалювання епохи й діячів епохи Богдана Хмельницького з самим гетьманом на чолі, в докладному описі окремих перипетій козацького повстання знову ж таки як головне й центральне вирисовується людяне: як люди ростуть у політичній боротьбі, як виковуються й діють провідні мужі відроджуваної тоді української держави. По-новому показано патос повстання Богдана Хмельницького. Це не становий патос, хоч клясові інтереси грають тут свою ролю, як і в усякому історичному русі взагалі; це не картонне цезаріянство, певну данину якому сам Косач віддав у своєму попередньому романі з доби Хмельниччини — „Рубікон Хмельницького“. Ні, це насамперед патос людяності, звеличення української людини, до якої б кляси й суспільного прошарку вона не належала. Причому людину цю береться не ідеалізовано, а в повноті її проявів, у її безперервному становленні»[547].

У зв'язку з «Днем гніву» і взагалі повоєнною творчістю Ю. Косача, Ю. Шерех відзначав позитивне явище «дезорнаменталізації» прози: орнаментальність і бароковий стиль письменника «мужніє», набуває прозової кондиції, стає економнішим і сугестивнішим — це особливо помітно, якщо порівняти твір воєнного періоду («Рубікон Хмельницького») й повоєнний — «День гніву». Крім лапідарності стилю, уваги до слова й ощадливості вислову, як помітив Шерех, автор часто вдавався до внутрішнього монологу та кіномистецької техніки. Особливо доцільними нові «технічні» здобутки Ю. Косача виявилися в «Дні гніву»: «Засоби кінових „напливів“, швидкого переміщення плянів і монтажу їх, перескоків дії, ефектів профекторного, так би мовити, освітлення, яке дає змогу динамічно вихоплювати то одну, то другу частину цілости, створюючи враження швидкого руху, — дозволяють говорити про те, що в той час, як одні письменники шукають динамізації нашої прози в засобах розбудови напруженого сюжету, інші хочуть прийти до подібних наслідків зміною методи насвітлювання фактів і подій»[548].

Ю. Косач витворив новий погляд на історичність, основою якого було успішне поєднання глибокої філософської думки, основаної на всебічному науковому дослідженні історичних подій минулого, з відчутим духом доби і мистецьким його втіленням. Притаманне письменнику модерне розуміння історичності ґрунтувалося на глибинній зацікавленості історизмом як полем мистецького діяння. Як історичний повістяр, Ю. Косач остаточно сформувався в сорокових роках. І, як справедливо зауважував Роман Федорів, його повісті «Рубікон Хмельницького», «День гніву» і «Сонце в Чигирині» засвідчили, що в «українську історичну романістику прийшов письменник, ім'я якого може зробити честь будь-якій літературі»[549].

Критика далеко не завжди була прихильною до творчості Ю. Косача, зокрема до його історичних повістей. Зазвичай вона не могла осягнути нової якості Косачевого історизму. Повість «Рубікон Хмельницького», за незначними винятками (Ю. Крохмалюк «В добі кованих панцерів і мережаного коміра»; Ю. Шевельов (псевдонім Гр. Шевчук) «Поезія піднесених шабель»; В. Кархут «Ще про „Рубікон“ Юрія Косача»), не мала схвальних відгуків. Косача звинувачували в політичному анахронізмі й «інтуїційному історизмі», в нехтуванні сюжетом і пошуках оригінальності за всяку ціну. У статтях Л. Гранички (псевдонім літературознавця Луки Луціва) «Косачева повість про Хмельницького» (Краківські вісті, ч. 137 (875)), «Ще про Косачів „Рубікон Хмельницького“» (Краківські вісті, ч. 153 (891) основним закидом Косачеві було те, що він звертався до маловідомих подій 1646 року, який, як він говорив, є «глухим в нашій історіографії», і показував Б. Хмельницького як українського Цезаря вже в Данциґу в 1646 році. Критик називав це історичним анахронізмом і основною мистецькою помилкою автора, що вбивало у читача можливість мистецького сприймання повісті про перетворення Хмельницького на героя-вождя в данциґському готелі. Граничку в Косачевій повісті найбільше обурювало те, що (за логікою Косачевого твору) в грудні 1646 року з Хмельницького «народився Цезар степу», що він вже тоді думав про «легіони своєї імперії», що він «Богом даний» на те, щоб «силу стихії спрямувати в русло вічності», хоча, продовжував критик, обізнаний читач знає з історії, що Хмельницький аж після величавого в'їзду до Києва восени 1648 року «зрозумів, що його справа далеко вийшла поза межі звичайного козацького повстання». Критик стверджував: «Якби була правда на боці автора, а не істориків, то значить, якби Хмельницький вже в 1646 році мав ясну думку про свою ролю в історії, так як Цезар, коли переходив Рубікон, то тоді, напевно, інакше була б виглядала пізніша історія України. Та історики не узнають жадних „якби“, а автори історичних повістей можуть послуговуватися інтуїцією при видумуванні сюжету та при відтворюванні доби, але не сміють при помочі інтуїції видумувати історичні факти»[550].

Водночас повість Ю. Косача «Рубікон Хмельницького» постала на реальних історичних подіях, вона промовляє багатющим джерельним матеріалом, над яким серйозно попрацював автор. Читаючи «завихляну мову» універсалів, дипломатичної кореспонденції, гетьманських інструкцій тощо, Ю. Косач прагнув знайти там печать Богданової особистості. І він її знаходить. «Ця особистість, — написав згодом письменник у своїй статті «Формація владаря», — незвичайно скомплікована, різногранна, пребагата, з поготів несподіваними вибухами пристрасти і з кам'яним монументальним спокоєм маєстату»[551]. Ю. Косач своєю повістю повстає проти викривлення образу Хмельницького польською історіографією й особливо белетристикою, де образ Хмельницького виглядає статично, як «тип «пекельного гуляки» — своєрідний, звичайно, негативний витвір польського імперіального «порубіжжя», декоративний образ театрального українця, «козацької похмурої душі», який повторюватиметься в різних варіянтах у Словацького, в польських поетів «української школи» й у новітній польській літературі»[552]. Ясна річ, що це сенкевичівське визначення і психологічно, й соціологічно аж ніяк не відповідало дійсності й не могло вдовольнити вдумливого письменника-патріота. Не міг він змиритися і з викривленим образом великого гетьмана в інтерпретації української народницької белетристики чи то у декоративній версії М. Старицького, чи то в розважальних оповіданнях А. Кащенка або в драмі О. Корнійчука.

Ю. Косач переконаний, що Богдан Хмельницький як людина жде ще свого правдивого висвітлення, вільного і від приниження й легковаження чужинців, і від примітивної стилізації своїх. «Насамперед тому, — писав він у статті «Формації владаря», — що сенкевичівський образ „расового українця“ взагалі недійсний і стосується, може, тільки до окремого, дрібного, неістотного для тодішнього українства прошарку. «Пекельними гуляками», ані романтичними степовими Баярдами не були, либонь, ані попередники Хмельницького — Вишневецький, Наливайко, Сагайдачний (коли говорити про визначніші постаті козацького середовища), ані представники інших українських середовищ, яскраві для характеристики типу української людини XVI і XVII ст., напр., К. Острозький, І. Вишенський, П. Могила. Чигиринський сотник не був, по-друге, тільки українсько-козацьким варіянтом польського імперіяльного типу аристократії, як хотіли його бачити польські історики й поети»[553].

Історичне тло «Рубікону Хмельницького» автентичне й джерельне, що підтверджує ціла низка архівних матеріалів, історичних розвідок, на які спирався письменник у своїй повісті, основна думка якої зводилася до того, що Хмельницький вже 1646 року шукав розв'язки польсько-українського питання, маючи у своєму загоні вишколених у 30-літній війні козаків. «Велич Богдана саме в тому, що він, імпровізуючи, як це підкреслюють навіть ворожі історики, своєю геніальністю вождя й політика зумів загнуздати українську стихію та повести її через Жовті Води, Корсунь і Берестечко під Львів та Замістя. Його нерішучість в деяких хвилях свідчить про брак політичної підготови, а не про протилежне», — саме на такій інтерпретації ролі Богдана Хмельницького наполягав Л. Граничка.

Водночас Ю. Косач невипадково звертав свою увагу на маловідомі події 1646 p., на перебування Хмельницького з козаками під Дюнкерком та повернення їх через Данциґ. Письменник докладно вивчив справу участі українських козаків під проводом Б. Хмельницького, послуговуючись статтею І. Борщака «Козаки Хмельницького під Дюнкірхеном», що була опублікована в газеті «Українська трибуна» (Варшава, 1922), посиланнями на цей факт у монографії М. Костомарова про Б. Хмельницького (Санкт-Петербург, 1859), працях істориків М. Аркаса, В. Липинського, І. Крип'якевича та ін. Письменник «у процесі поетичної реконструкції» тієї доби використав цілу низку джерел іноземних авторів. Є між ними твори найвищих чинів іноземних держав, маршалів і генералів, дипломатів, подорожніх агентів, письменників, учених, філософів, найрізноманітнішого люду з-поміж військових і цивільних осіб.

Автор «реконструював» маловідомі події 1646 року, щоб знайти докази того, що велика національна революція 1648 року, епоха великого Богдана не постали на порожньому місці, що інша людина, крім Богдана, «не могла б стати душею того діла, яке розпочав 1648 рік». Юрій Косач звернув свій погляд на традицію — форму — лад, «основи західньої свідомости», що формували світогляд Владаря. «І тому, що це універсальне поняття ладу реалізувалось у творі Хмельницького — у відродженій після довгого часу небуття українській державі, як у наслідку окремої нової української культури духу, в неповторно концентрованій і конкретній формі виявили себе й сили української стихії. Богдан Хмельницький був, у цілому своєму ставанні як владаря, доказом її невичерпности», — зазначав Ю. Косач у своїй статті «Формація владаря».

Письменник уперто вишукував історичні факти й художньо вмотивовував ідею усвідомлення Хмельницьким свого посланництва й виняткового покликання до виконання великого плану, постійно акцентуючи на тому, що світогляд реформатора спирався насамперед на іманентну європейськість, на ідеологічні даності, витворені Заходом понадчасово. «До будівлі „sedes libertatis“ (оселі свободи) могли приступати люди з наймодернішим державницьким світоглядом, — писав Ю. Косач. — Тож не біографічні дані характеристичні для західности Хмельницького. Окцидентальний ввесь життєвий твір його, його світогляд і спосіб діяння як полководця, політичного діяча, організатора нового суспільства».

Про Б. Хмельницького і його епоху Ю. Косач, як він сам зізнавався, планував видати цілий цикл під назвою «Цезар степів», про що він повідомив у передмові до повісті «День гніву» (Генсбурґ, 1948). До циклу мали ввійти повісті «День гніву», «Хмельничани», «Сойм у Чигирині» або ж «Смерть у Чигирині».

«Головною темою „Дня гніву“, — писав автор, — є стихійний, всенародний, революційний зрив української нації й формування політичного світогляду Б. Хмельницького та нашої провідної верстви на початку повстання. Остаточне закріплення того світогляду й висвітлення особистості й діяльності Великого Гетьмана та когорти його найближчих співробітників — це тема „Хмельничан“… Центральна постать „Сойму в Чигирині“, що хронологічно обіймає 1655—1657 pp., — Юрій Немирич, а провідна ідея — призначення України у всесвіті. Роман „Дюнкерк“ (друк, у паризькому „Українському слові“, 1935) втрачено. Повість „Рубікон Хмельницького“ (1943), хоч стилістично відокремлений, у деякій мірі становить пролог до циклу „Цезаря степів“».

Митець прагнув відтворити епоху національно-революційної війни в усій її складності. Перебування Ю. Косача на чужині дало йому можливість реалізувати через захоплення історією глибину внутрішнього драматизму, трагізму людини, що напружено намагалася зрозуміти саму себе, усвідомити своє місце в складній реальності перехідного періоду історії. В цьому випадку не йдеться про «блискавичне» травестування й наслідування трилогії Г. Сенкевича, яку складають романи «Вогнем і мечем» (1884), «Потоп» (1886) та «Пан Володийовський» (1888). А навпаки, «Трилогія» Г. Сенкевича та роман «День гніву» Ю. Косача стали свідомою настановою митців «гартувати серця» своїх співвітчизників за умов утрати державності, дати опору їм і їхньому минулому, на чому наголошував польський письменник в останньому романі «Пан Володийовський»: «Na tym kończy sie ten szereg książek pisanych w ciągu kilku lat i w niemałym trudzie — dla pokrzepienia serc» («На цьому закінчується список книжок, які написані впродовж кількох років і з чималими зусиллями для зміцнення сердець»).

Романтично змальовані могутні натури (Богдан Хмельницький, Іван Богун, пан Володийовський, Ян Скшетуський, Лонгинус Підбийп'ятка, Ян Заглоба, Ярема Вишневецький, пан Кміціц), які не знають поміркованості, завжди інтереси суспільні ставлять вище особистих, ні перед чим не зупиняються для досягнення мети, репрезентують велич духу та твердість характеру, втілюючи ідею відродження державності.

Романи Г. Сенкевича та Ю. Косача слугують своєрідним закликом до возвеличення своїх предків, повернення тих героїчних часів у найнесприятливіших умовах заради волі, народу та віри («Пануй, пануй над вільною землею, / велика націє із берлом і мечем, / рости, рости, рости, блискуча перемого, / стелись широко нам в шляхах до ворогів. / Цвіти, цвіти, цвіти, могутня Україно, як розцвітає день…»). Українському письменникові було важливим окреслити не тільки духовно-інтенціональні шляхи розвитку в європейській літературі, а й визначитись у власних потребах, підтвердити свою й чужу компетентність.

Юрій Косач прагнув і все робив для того, щоб українська література була найпрогресивнішою — своїми ідеями, проблемами, щирістю, сміливістю і всіма виявами молодої повнокровної нації. Дуже важко митцеві давалася кожна дія, кожна репліка роману «Дня гніву». Адже художньо все відкривалось ніби уперше, починаючи від проблематики і закінчуючи незвичайною композиційною організацією й творенням самобутніх образів-характерів.

Повість «День гніву» була достойно поцінована критикою. Варто лише згадати рецензії Ю. Шереха й І. Костецького (псевдонім Юрій Корибут). У рецензії «Повість про 1648 рік» («Українська трибуна», 1949 p.) І. Костецький звернув увагу на стильову відмінність «Дня гніву» від «Рубікону Хмельницького». Історична документальність, що лежить в основі «Рубікону Хмельницького», в «Дні гніву» поєднується з наявністю багатолінійного сюжету. Це нова риса в історичному романі Ю. Косача, і риса принципового значення. І. Костецький підкреслював передусім роль використання письменником методу монтажу. Як і в кіно, цей метод і в літературі відкрив авторові колосальні можливості. Насамперед дав змогу подавати епізоди чи навіть їхні частини, пов'язуючи між собою не за послідовністю часу і єдністю простору, а за їхнім внутрішнім зв'язком. Сам метод монтажу в сполученні з окремими, дуже ощадно використаними елементами внутрішнього монологу, у поєднанні з умілим розподілом фарб дав змогу на зовсім новій, відмінній від Сенкевича, основі повернутися до багатолінійності, властивої історичному романові доби романтизму. Ця нова багатолінійність, яка становить найхарактернішу і найважливішу рису історичної концепції Косачевого роману, дала змогу І. Костецькому поставити «День гніву» на рівні з кращими творами світової літератури.