Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

Чи не читала панна Оленка листа, писаного в монастир від очевидця, ігумена Жеребила-Лобунського, що першим цю радісну вість прислав своїй братії:

«…A тім временем козаки лядьскії взяша з арматою шанці, в них же ляхов ізсікоша, такожде і їзднії хоругви… страх і трепет между ляхами в обозі, побігоша з обозу єден на другого “стойте” возивают, а тимчасом здоровіє і живот свой ногам повіривши каждий утікаєт. Сам князь Вишневецький хотів стати, но і он спустив парус той нещасливой бурі, зброї і копія о землю металу, токмо би ся коня другій допав біжит, яко без очей далій, чтоб не остался, і ранених повергоша, і возки скарбниї, і ридвани, і що тільки дрогих іміній ляхи іміли, то все оставивши козакам…

…І бачив я нове небо і нову землю… бачив я новий Єрусалим…»

Хтось стояв біля панни. Вона не дивилась, маючи опущені очі, вона не сміла поглянути. Але вона знала…

— Азали ж ти це, ваша мосте?.. Ти — в Києві?.. — і той праворуч, що слухав, як і вона, проникновенного черця, як і панна, може, подумки повторяв «алілуя, алілуя», прошепотів:

— Посланцем, дбаючим про справи Нової Речі Посполитої, з волі старшого, нашого Богом даного, милуюсь київським аером і радію, зріючи тебе, асанно…

Поглянула на нього. Який же інший він, ніж тоді, у Львові (але ж то так давно!), хоч і в посполитому запиленому убранні, але з якими пронизливими, ще більш усміхненими сірими очима, споловілий у вітрах, орлевидий, такий порвистий…

Чи ж не прибував звідти, з великої січі, з просторів, де свистючо виблискує гостра шабля пана Богдана над карками панів, що, тратячи й так заяче серце, утікають «без очей далі»?..

— Буде ж скоро кінець тієї війни, пане наміснику луцький?.. Буде ж спокій цій землі, що стільки випиває християнської крові?.. Буде ж край цій ненависті?..

Він похитав головою. Спокою, либонь, наше покоління не зазнає. Пити крові цій землі, поки не очиститься й вісонно-снігово не оновиться, чула ж асанна: «Нове небо й нову землю побачимо…» Річ Посполиту нову, так, тільки її… Бо поки сили й оружжя нам стане, не відступимо від свого, по Ярослав, по Володимир і Бардіїв, де тільки живе нація наша роксоланської крові, підемо: все має бути навіки вічні від ворожого панування вільне…

…Вільне… Що ж може бути солодшого над свободу? Гостра Богданова шабля вже мерехтить у Червоній Русі. «Оселя свободи» Богданова під Золочевом. Де буде завтра? У Львові, в Замості, в Ярославі, в Гданську? Бо ж простягнув йому руку, з другого кінця Європи, такий же визволитель закованої свободи простих людей — генерал Олівер Кромвель. Ім’ям Богдановим, як гаслом, пізнають себе вірні свободі: на передмістях Кракова, на скельному Підгаллі, на Литві й Білорусі, на Дону і в калмуцьких степах… Лопотять, лопотять корогви повстання, мов язики вогненного спалаху, прочули-бо найдальші сторони дудніння стінобитних гармат, гриміт обозів, брязк панцерів цієї армії свободи. Потурані, обнажені, обездолені і ув’язнені встають, мов Лазар, виходять, поховані в своїх домовинах: се-бо час настав жнив великих, дозріли-бо ґрона виноградників світу. Це-бо день прийшов страшний, покари винним і кривдникам, тріумфу праведних і стійких.

І це ще не кінець. Це тільки початок. Ще кривавіше сходитиме сонце. Ще чорнішою тучею спаде сарана. Ще немилосерднішим буде мор на все живе. Ще запеклішою — пря воїнів, ще грізнішою — руїна. Де був колись жизний Єгипет, край, текучий млеком і медом, буде погар і румовища. На валах, де стояли замочки, знесені оружною рукою, на звалищах палат і храмів ростиме бур’ян і бодяччя, гніздитиметься гаддя й голосу не чутно буде людського в цьому пустелищі — лиш виття чакалок і вовків…

Вийшли із собору й стояли в його тіні. Люди їх минали. Вже заволікався калиновий захід фіолетними хмарами. Внизу гудів, ще шумів Київ — вічний город. Липи ронили лист і вечірній вітрець грав ним.

— Скажи ж, мості канцлере, — промовила тихо, ледве чутно панна Стеткевичівна, — чи може розцвісти на цьому пустелищі, в цьому зіві прелютої ненависті наше щастя, людей, для суду Історії незначних?..

Іван Виговський посміхнувся. Взяв її за руку й відчув, як степліла вона, як зайнялася тремтом-спалахом.

— А земля все та ж сама, асанно, і все так само бруньчітиме, яром яскрітиме напровесні… Хтозна, — сказав він перегодя, — може, вбогі приватою, наше щастя, як найкоштовніший клейнод, леліятимемо і в тіні руїн… Може, викохане в тій суворості, ще кращий дасть колос, ще пишніший квіт… Але не тепер, не тепер…

Тихо подивилась панна в його сірі спокійні очі.

— А коли ж, мості канцлере…

Виговський не встиг відповісти їй. Його хтось торкнув за рукав. Обернувся: магістр Гедеон Юрій Рославець, видно, з важкої дороги, виснажений вкрай, зняв шапочку перед панною.

— Чи ж може бути? Магістре, ви це?.. Я сподівався, що ви при канцелярії, в дорозі на Львів?..