Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

Випре чернь Хмельницького на Львів і Варшаву. Шарпне віхтелиця й понесе на широкому крилі, вже всі шляхи дудонять кінним людом. Таки опреться об Віслу ця роксоланська армія. Великий цей тріумф, ще страшніша гроза, що розколола польське небо. Кінець Польщі, пане брате… що вилежалось, забруньчіло… ось на цьому полі, пане брате… І гречин, і римлянин, і юдей прийшли, а всі гнівні… і юдей — чув ти про такого жидовина Бераху з Перебийносового полку? Заслав здобув, а під Пилявцями, сам-один, тридцять рейтарів Монтгомері взяв у полон, без числа посікши інших… Чув про гречина Тарфелла, що штурмом ізруч, сам четверть узяв лядську палісаду?.. Ні, годі вже панської посесії. Не будуть нас сідлати ляхи… З цими воїнами й падишаха будемо воювати…

— А безголова бестія, собіпанська тая чернь?..

Бурхає. Вирить. Гримить. Стрясла з себе нужду й неволю, раює. Від того вчорашнього панського побігу почула палахку кров у жилах. Силу свою чує. Рокіт звідусіль. І з Карпат, і з Татр, і з Білорусі, і з-над Дону. Розжарила зіниці: і земля й небо її, бо й Господь вже її — блаженні-бо вбогі, їх є Царство Небесне. Хто був нічим учора, сьогодні…

— Римшо, ледарю, що ж ти там твориш?.. — Рославець під’їхав до воза, навантаженого доверху польським добром, суліями, шатами, оружжям, сідлами. На возі лежав Транквіліон Римша в малиновому жупані й частувався алікантом.

— Ваша мосте магістроньку, празник мого життя!.. — він перехилився з драбин й свиснув. З-під воза, гримлячи ланцюгами, вилізло єство, що ледве скидалось на людське. Обличчя в синіх патьоках, скуйовджена чуприна, а на горлі залізний перстень, що від нього ішов ланцюг.

— Пізнаєте, вашмості? Оце мій давній знайомий зі Львова, потім заславський мій кат, челядник сатани і покидьок Вельзевулів, італійський комедіант-брюхомовець і Яремин шкуролуп… приятель клятого Домініка…

Єство жалісно заскімлило, Римша загнав знов його під віз.

— А де ж сам брат Домінік, чи то Юрій Заславський?..

Юрба не хотіла роздатись. Чамбул Піріс-аги вів бранців. Приторочені сирівцями, йшли в ясир вельбучні й менш знатні зі шляхти, половлена челядь, дівки-повії. Кожний ординець щонайменше по чотири вів із собою.

— Обловились кожушані шапки!..

— А по якому ж праву таке їм?..

— Християнська-таки кров…

Рославець, повз якого їхали, обдаючи пахом баранячого лою, смагляві вершники, спильна придивлявся одному ясир-чанинові. З арканом на шиї йшов, вщерть знеможений від поран, гусарський товариш у погнутій броні зверх чернечих шат. Ішов, ще гнівно, аж до крові кусаючи уста, з плямами фебри на посіченому обличчі, волочив, видно, прострелену ногу.

— Брат Домінік! Князь Збаразький!..

Римша зірвався й хижо заграв вирлами. А біля ординця — власника бранця — їхав значковий козак, що палко, аж слізно, його в чомусь перемовляв. Ординець хитав головою, посміхався.

— Оце так щастя! — скрикнув значковий, зочивши Морозенка. — Мості полковнику, до вашої ласки: цей бранець — брат мій, Юрій Збаразький, відступник і ворог, але чи можу бачити таке поневіряння моєї-таки крові? Три аргамаки даю татаринові, збрую з самоцвітами, а він не хоче віддати мені брата…

Той значковий Симеон Збаразький сам ще ледве сидів у сідлі, блідий, аж восковий. По заславській облозі прийшов сюди разом із загоном Кошки.

— Не буде того! — закричав Римша зі свого возу. — Мості панове, шановне товариство! Той бранець не татарський і не братів, ця псявіра — наша добича, за всіма законами земними і небесними! Азали знаєте, людкове, кого бачите? Азали знаєте, що то є гаспид і сам сатана у людській шаті, ним же матері наші дітей лякають! Яреми права рука! Кат немирівський і заславський! Людкове, он хто свердлив нашій братії очі, рубав правиці, четвертував і пилував, на вільному вогні пражив!.. Чортівський вилупку, знайшов я таки тебе!..

І Римша скидав жупана, дер на собі сорочку, показував смуги, начебто з муки, йому завданої, божився й плакав, тряс кулаками, а чернь його слухала й вже напирала на ординців, вже передні брались за шаблі.

— Назад! — блиснув Морозенко шестопером. — Тільки важся котрий… — і наїздив, наїздив конем. — Так-то легковажите таку спілку? Будеш мені, Римшо, губу дерти — прикую, як останнього лотра, до гармати! Бранець татарами взятий, не ваш, братими! Пертрактуватиму з Піріс-агою за нього й стане перед нашим судом, коли винен!..