Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

Шкоти в подвір’ї зірвались, підняли високо смолоскипи, ясували[387]. Стривожені коні кватерни заіржали назустріч лисці. Реґіментар кинув Семенкові поводи, швидко пішов на кружґанок. Шкотська варта, з палашами на колінах, догравали, позіхаючи, останнього гальбіта. Кирик прив’язував свого коня. А Семенко, вихудлий, неопірений соколець, виринув із темені.

— Як ти… як ви… осьде?.. — прошепотів, схопив Кирика за рам’я. — Либонь так пристоїть, серед мужви, серед поспільства?..

Кирик засміявся.

— А ви, князю Симеоне, хіба не того самого осьде, що й я?..

Семенко хотів мовити, але з самої гори ґанку крикнув колючий голос: «Де ти, goddam?.. Де ти, малий?» Кирик здригнувся й знов його погляд бризнув золотінням. Він забув умить про Семенка й побіг сходами нагору.

25

Навіть вельбучні пани з Яреминого почету, що залюбки приглядались мученню хлопів, навіть черці-писарі, звиклі до тортур при списуванні конфесат, не могли довго всидіти в цьому підземеллі. Воно відбивало різнею. Під вільготним склепінням (каземати були під наріжною вежею, яку омивала фоса[388]) снувалась важнюща пелена сопуху, а на ній, як вистіги, мерехтіли ниті кривавого опару. Від крові цегляна долівка стала слизькою, кров зволожила наскрізь цеглини, кров стікала струменями в жолобки попід стінами. І в мигтінні кривавих іскорок, що розлітались стаями у вологу й сопух, від тремких жовтих лез свічок вростали в сутінь вуглів кантовасті ришти диб. Януш Корсак засів на самій горі, на підвищенні, де стояли крісла для панства. Два для князя Яреми й для князя Домініка були вільні. Поруч Корсака сидів поет Твардовський, який, як говорили, писав другу «Іліаду» — оспівував похід князя Вишневецького через Україну; сухорлявий і злющий Машкевич, веселун пан Ємйоловський, що лиш призначений намісником Заслава. А внизу, за пультами, скрипіли перами черці, списуючи конфесати. Праворуч від них, за столом із Розп’яттям, поміж двома інстиґаторами[389], жовтушними судовими яригами, сидів брат Домінік. Пан Корсак, зморщившись від сопуху, а від нього аж млоїло — такий-бо був ядучий і прикрий, — подумки дивувався. Чи ж так вельми надить брата до того ремесла? Пристоїть воно більше яригам і оправцям, ніж духівникові, ще й так високо уродженому. І що видобуде з тих конфесат, коли вже так хоче? Хлопи — завзятущі, не скажуть правди. Ротмістр, щоправда, навіснів від утоми, його іноді мутило, може, тому, що ще не був зовсім здоровий, може, тому, що ввесь ум його в’язнили думи про панну Оленку й її лист. Але не міг одігнати від себе наполегливої мислі — як змію, що злосило ссала серце: чи правду пише Твардовський, величаючи князя Ярему променем у темряві, Сципіоном[390] українним?..

Оправці виводили в’язнів з іще нижчого підземелля. Одно за другим виринало з сутінку обличчя, зчорніле від нужі й голоду, від канчуків і тортур; були між в’язнями молоді й літні, оброслі бородищами за час ув’язнення; пізнавав Корсак на своє велике згіршення й непосполитих, гладших, а між нестриженими хлопськими й чернечими гривами попадались і підголені козацькі шиї.

— Якої віри, чоловіче? — питався не глядячи крайній чернець.

— Грецької, — відповідав в’язень, моргаючи очима, що відвикли від світла.

Чернець махав рукою — в’язня, мабуть, посполитого або незначного козака, штовхали набік — Корсак аж підвівся, побачити, що з ними роблять. В заглибленні, біля високого пенька, як у різниці, стояв катюга з сокирою. Він рубав посполитим руки. Тоді їх вели далі — сходами, в подвір’я.

— А там що? — спитав Корсак Твардовського, свого сусіда.

— Пилують або четвертують шальвіру, на пострах іншим.

Гостре обличчя Домініка, золотіючи від свічі, похилялось над паперами. Він іноді підводив чоло й спильна вдивлявся в бранця. Крайній ченчик і судові яриги знали, кого вибирає. Він піднімав тоді свою довгу вузьку долоню.

— Грецької релігії?

— Грецької.

Козак стояв зі зв’язаними руками, із щетиною на щелепі вирлоокий, статний.

— Хто ж намовив тебе до песього ремесла? — скрипів старший чернець-конфесатчик. Глухо тріщала перерубувана кість.

— Сам, своєю охотою прийшов я до батька Максима.

— Якого ж полку будеш?