Розділ «Ласки фурій Детективні оповідання»

— Що ще?

— Іноді прошу його привезти російську горілку.

— А як він переходить з усім цим Броди? — поцікавився Вістович.

— Не знаю, це не мій клопіт, — відповів Шимонович.

Комісар мовчки погодився з таким твердженням. Невдовзі до перону почав прибувати краківський поїзд. Торговець став за колону, хоча ледве чи могли б його помітити в густій парі, яку видихав поїздний механізм, огортаючи нею все навколо.

— Не пропустіть його! — крикнув комісар.

Шимонович кивнув. Йому понад усе хотілося, щоб усе закінчилось, а закінчитися це могло тільки тоді, коли він викаже свого кур’єра.

Поїзд зупинився, і пара довкола нього майже вляглася. Вагон першого класу опинився якраз навпроти Вістовича і торговця. З нього вийшов кондуктор, а потім неквапно почали виходити пасажири. За кілька хвилин у дверях вагона з’явився середнього зросту чоловік у дорогому рединготі з циліндром на голові.

— Ось він, — сказав Шимонович.

— Упевнені? — перепитав комісар, не зводячи очей з пасажира.

— Так, ми вже не раз зустрічалися.

— Чудово.

Вістович повільним кроком рушив уперед і помітив, що двоє поліцейських неподалік пильно за ним спостерігають. Він знав, що вони допоможуть, коли щось піде не так. Проте все вийшло якнайкраще.

— Пане Дервіль? — звернувся він до прибулого кур’єра.

— Oui c’est moi[8], — була відповідь.

— Дозвольте допомогти вам з валізою, — сказав комісар і потягнувся до його багажу.

— О, не турбуйтесь, — відповів пасажир, — вона неважка...

— Мені не складе клопоту, — широко усміхаючись, наполягав комісар.

Вістович узявся лівою рукою за його валізу і відчув, як той інстинктивно тягне її до себе. Та перш ніж Дервіль позбувся надокучливого помічника, комісар одним блискавичним рухом закріпив на його зап’ясті браслет наручників. Той смикнувся ще раз, але відчув, що прикутий до цього чоловіка, який до того ж важчий і, безперечно, сильніший за нього. Усе ще посміхаючись, Вістович урочисто промовив:

— Ласкаво просимо до Львова, пане Дервіль!