Розділ «Ласки фурій Детективні оповідання»

Комісар зрозумів, що це шанс, якого більше вже не буде. Перш ніж той знову повернувся до нього обличчям, Вістович разом зі стільцем зірвався з місця і головою вперед кинувся на ворога. Чоловік, отримавши під живіт удар страшної сили, глухо застогнав, завис на супротивнику і випустив з рук зброю. Пронісши кілька метрів його на собі, Вістович прочинив ним двері і гучно ввалився в сусідню кімнату. Шпигун розпластався просто біля ніг декількох солдатів цісарської піхоти з «Манліхерами» напоготові. Його одразу ж схопили і вивели на вулицю.

Комісар відчув, що стілець позаду нього встиг розлетітися на друзки, а чиїсь руки допомагають йому підвестися. Невдовзі Вістович порівнявся з вусатим полковником, що усміхався до нього, не випускаючи з рота сигари.

— Як ви почуваєтесь? — запитав офіцер.

— Ніколи не почувався краще, — відповів той.

Полковник розсміявся і, діставши з кишені складаний ніж, обережно розрізав мотузку на руках комісара.

— Дозвольте запитати ваше ім’я, — мовив після цього офіцер.

— Комісар Адам Вістович, — відповів звільнений.

— Отакої, — військовий, здавалося, був украй невдоволеним, — поліція нам допомагає?

— Аж ніяк, — заперечив комісар, — я опинився тут майже випадково...

Той подивився на нього з підозрою, але раптово знову посміхнувся і по-дружньому простягнув руку.

— Прошу вибачення, я не представився. Полковник Альфред Редль... Ми давно стежили за цими росіянами. І от сьогодні вирішили з ними покінчити.

— Вам усе вдалося якнайкраще, пане полковнику, — сказав комісар, — до того ж, дозвольте щиро подякувати за моє звільнення.

Хвилину подумавши, він додав:

— Будьте певні, більше мене в цій справі нічого не цікавить.

Редль, здавалося, нарешті зрозумів, що ніхто не ділитиме з ним його тріумфу, і по-дружньому вдарив комісара по плечу.

— Бачу, ви змучені, пане Вістовичу, — сказав він, — що ж, я не смію більше вас затримувати. Якщо будуть питання, ми вас знайдемо.

Вони попрощалися, і комісар, нарешті, потрапив на свіже повітря. Надворі було вже темно, й уздовж хвилястих алей парку загорілися ліхтарі. Гроза закінчилась, і тільки з пожовклого листя донизу час від часу зривалися поодинокі краплини.

Вістович пройшов кілька кроків і зрозумів, що прямує до тієї частини парку, яка виходить на вулицю Понінського. Він знову йде до Бейли. Цього разу як волоцюга або як побитий пес, якому ніхто, крім неї, не перев’яже рани.

На порозі йому стало страшенно зле: голова затріщала від болю, а на очі нависла густа пелена. Він подзвонив у двері і став чекати. Якщо Бейли не буде зараз вдома, він упаде просто тут і лежатиме хтозна-скільки. Як волоцюга або як побитий пес...

На щастя, двері відчинились, і тендітна жінка з’явилася на порозі. Підхопивши під руку, мовби справді могла втримати, вона провела його до помешкання і допомогла зняти брудний плащ. Бейла, як завжди, нічого не запитувала. Саме тому його щоразу так сюди тягнуло...