Розділ «Ласки фурій Детективні оповідання»

— Якого дідька ви не зізнались, що були у Львові раніше? — різко запитав комісар.

— Ви не запитували п-п-п-про ц-це, — відповів інженер.

Йому вже було краще, але чомусь трясло, як у пропасниці. Доктор Фельнер пояснював це нервовим перенапруженням.

— Після 88-го року ви ще сюди навідувались? — знову запитав Вістович.

— Ще од-д-дин раз... Здається, в 95-му...

— І тоді познайомились з Алоїзою Вольфович?

— Ні, я познай-й-й-йомився з нею в Б-б-бадені!.. — інженер майже закричав.

— Принесіть йому коца! — гаркнув Вістович, і капрал з сусідньої кімнати, зайшовши, тицьнув Тепферу якесь дрантя.

Той подякував і накрив ним плечі.

— Уже там, в Австрії, з’ясувалось, що я бачив її рисунки в «Клубі любителів мистецтва», — продовжив інженер, — ви ж і про клуб знаєте, правда?

— Знаю, — відповів комісар, — як і те, чим займаються його учасники.

Тепфер густо почервонів.

— Ми справді торкалися делікатних тем під час засідань. Наприклад, оголені тіла в живописі... Я не буду більше нічого від вас приховувати...

Вістович сердито загасив цигарку.

— Не клейте дурня, Франце! Я знаю набагато більше про цей клуб...

До кімнати зайшов професор у супроводі Самковського та поліційного лікаря. Оглянувши кімнату, професор попросив залишити їх наодинці з Тепфером, і всі вийшли.

Їхня ромова тривала щонайменше годину, аж комісар спробував зазирнути досередини, проте Тофіль нервовим тоном попросив його зачинити двері і більше не пхатися. Ще за півгодини психіатр вийшов й одразу почав збиратися.

— Спізнююсь, чорт забирай, як же я спізнююсь, — бурмотів Тофіль.

— Що скажете про нього, пане професоре? — запитав Фельнер, кивнувши в бік дверей, за якими лишився Тепфер.

— У нього спостерігається певний девіантний синдром, — відповів професор, поспіхом застібаючи плащ, — загалом досить цікавий експонат... Ось чому я витратив на нього купу часу. Він охоче завдав би болю своїй партнерці в ліжку і не проти брутальності щодо себе.