Розділ «Вибори-2025»

— Стемпковський… вам… покаже…

Поруч стояв переляканий колишній голова сільради і, як заведений, хитав головою. До мене вайлувато підійшов Печенога, нахилився і пошепки, але розбірливо сказав:

— Хазяїн передав гроші, заплатити їм, — кивнув у бік села, — по п’ять доларів за голос.

Я прикинув: у селі близько восьми тисяч душ — виходить кругленька сума!

Увечері у напівзруйнованому клубі при світлі каганців (електрики й гасу тут нема вже багато років) почалися збори. Народу прийшло чимало, по селу пролетіла чутка, що приїхали люди, які заплатять за голоси. Дивно, що у цих збайдужілих до всього людей ще залишилась жадоба до грошей. Та ще дивніше, що ця жадоба виявилася сильнішою за страх перед Стемпковським і його вершниками (через брак бензину навіть міліція пересіла на коней).

Але я не збираюся давати їм гроші — вони потрібні мені. Тож я виходжу на сцену і починаю говорити, що нарешті прийшла людина, здатна перетворити їхню чорноземну пустку у квітучий рай. Цей чоловік хоче позбутися найбільшої халепи краю — чорнозему, адже вам краще знати, як важко його обробляти. Ми продамо чорнозем за кордон, у нас вже є техніка. Буде робота і будуть гарні гроші. Я говорю, говорю… А потім замовкаю і дивлюся в їхні очі, де вже не бачу золи байдужості, там починає жевріти зацікавленість. Вихід є і він простий — продати цей клятий чорнозем і одержати гроші. І я відчуваю, що виграв, виграв мій кандидат, вони проголосують за нього.

В сутінках, у спорожнілому клубі, ми ділимо гроші з Печеногою. Половину — йому, половину — мені. Печенога пропонує обмити оборудку, але я відмовляюсь, у мене справи. Я виходжу з клубу і йду туди, де живе мій син. Довго не можу знайти хати, нарешті знаходжу. Двері причинені, і я заходжу без стуку. Сина десь немає, вона стоїть коло печі, на ліжку, звідки йде міцний дух сивухи, спить чоловік. Я ставлю сумку з грошима на стіл, розкриваю.

— Це гроші для сина. Візьми, вони йому згодяться.

Вона мовчить. Лише згодом починає говорити.

— Я можу взяти десять, двадцять… Але тисячі… Я боюся. Такі гроші можна мати твоєму хазяїну, Стемпковському… Тобі їх можна вкрасти, а нам…

Вона замовкла і відвернулась. Я починаю розуміти, що в селі, де вже давно ніхто не бачив грошей, людину навіть за дрібну копійку просто закопають живцем. Нічого не зробиш — мій син виросте серед цієї байдужості, серед великої чорноземної пустки.

Я вийшов із хати і сів просто на вологу, холодну землю, що могла б озолотити мого сина, це село, цей пустельний край. Але її скоро не стане, і в мого сина, в цих людей не лишиться і найменшої надії. А надія має бути навіть у того, хто йде на смерть! Тому я встаю і йду до клубу, мені потрібен Печенога.

Він ще не поїхав, сидить біля каганця і чистить пістолета. Почувши кроки, підводить голову.

— Через тиждень, коли виберуть хазяїна, ти йому станеш не потрібний?

— Через тиждень у нього вже буде інша охорона, — погоджується він.

— Я віддам тобі свою частину грошей, — ставлю сумку до його ніг, — але ти виконаєш два моїх прохання: перше — збери і дай мені цей пістолет, друге —…

Через два дні я входив до виборчого штабу хазяїна. В охороні стояв Печенога з хлопцями, вони повинні обшукати кожного, хто заходить до хазяїна. Але мене не обшукали, Печенога й так знає, що я маю і, напевно, здогадується, для чого. Коли я зайшов до кабінету господаря, на мене запитально глянули його безбарвні очі на такому ж безбарвному, драглистому обличчі. Я витягнув пістолета і декілька разів вистрілив у нього. Потім, не оглядаючись, безборонно — Печенога з хлопцями вже десь зникли — вийшов з цього незграбного будинку і пішов у напрямку того села, де жив мій син. Звичайно, я не дійду. Стемпковський не дасть мені цього зробити. Мій хазяїн був авторитетом і його суперником на виборах. Стемпковському треба всім довести, що він тут ні при чому. До того ж, він начальник районного управління міліції. Отже, я йому дуже потрібний. Ну що ж, як буде, так вже й буде. Основне я зробив — залишив сину шанс, його землю.

Десь через півгодини, йдучи вже стежкою у полі, я почув як гуде земля. Мене наздоганяла кіннота Стемпковського. Попереду галопував сам Стемпковський, і я бачив, як з-під міліцейського кашкета світилися азартом його очі людолова. До ременя Стемпковського був причеплений старовинний музейний ятаган. Я зупинився і повернувся до них обличчям — під’їжджайте хлопці, я вже нікуди від вас не втечу. Та й почастувати вас хочеться, ще не всі гостинці роздав. Тільки в тебе, Стемпковський, я стріляти не буду, ти ще потрібний. Ти станеш депутатом, ти будеш продавати людей, ти будеш з них шкуру дерти. І ти доведеш їх до межі, коли одного дня вони усвідомлять, що вони таки не худоба, а люди.

Кіннота вже була зовсім близько, і я приготувався стріляти, аж раптом навколо щось змінилося. То просто з-за хмар вийшло сонце, і стало видно, що на чорних полях вже давно зійшла зелена трава.