Розділ «Книга третя Шабля на комісара»

Встигаю помітити, як продумано, короткими чергами строчить твій автомат. Наші лікті вдавлені в суху глину, вони проросли корінням. Саме ним із земних глибин піднімалась відвага. Вона наповнювала плечі й груди, вростала в серце, кипіла в крові й бушувала — непереможною силою. Саме її відчув і об неї розбився ворожий вал…

Коли команда „припинити вогонь“ була продубльована голосом, ми вже „сушили весла“. Ми не стріляли їм в спину. І тільки їхні БТР-и завмерли й продовжували стріляти — прикривали відхід піхоти…

Те, що сталося наступної миті, врізалося в мою пам'ять назавжди. Я бачу, як у твій бруствер ударяють дві кулі, як вибивають вони грудочки землі — неначе їх викинули зі своїх нірок миші. На черзі — мій бруствер. Я встигаю пригнутись і бачу, як ти сповзаєш на дно окопу. На твоєму обличчі нема болі чи страху. Тільки досада.

Я вирішив, що ти поранений. Я не думав, що тебе вбили… Коли ми підняли тебе на траву, на ще тремтячих віях блищали сльози. Тобі було боляче. Я вперше звернув увагу на те, який ти юний. Пройшло п'ять років, але мої руки ще пам'ятають вагу „плащ-палатки“. А ми піднімали в кузов те, що було тобою. Афганці називають це страшно: „Вантаж двохсотий“…

Зустрічай, Тирасполь, своїх синів. Накривай на стіл. Не шкодуй вина. Ми — щит твій. Чи підніме хто автомат на тебе, знаючи, які хлопчиська підростають у твоїх оселях?

… Мати дуже здала після твоєї смерті. Дружина замучилась в „чєлночних“ рейсах. На п'ятиріччя батальону ми їздили на місце боїв. Селяни посадили дерева на наших шанцях. Твоя тополька росте швидко… Недавно зустрів твою дружину і дочку. Я дивився на маленьку й не знаходив, чим вона схожа на тебе. Як раптом мала подивилась на мене твоїми очима. Не втримався і спитав: „Ти пам'ятаєш батька?“ Вона не пам'ятає. Вибач за безтактність.

Інколи кажуть: „Не було того літа нічого. Ну, побігали ви з автоматами в садках два тижні…“ Чому ж не вирили вони свої шанці поруч? Чому не захистили свою землю? Ми вчинили так, як тільки і могли вчинити. Ми не впустили смерть у свої домівки…»

Так було у всі часи, правда, Айз?…

Розділ 15

Зрада

Вересень 1922 р.

До табору Максима в Майданівському лісі на змиленому коні примчав посильний від Карася — Андрій Чорнота.

— Біда, отамане, — заволав козак, на ходу скочивши з коня. Схопив у ад'ютанта жбан води, який той ніс отаману, вижлуктив половину, решту вилив собі на голову. Голова з буйним оселедцем від того аж запарувала.

— Що сі стало? — збіглися козаки.

— Біда… Отаманів у Звенигородці пов’язали…

— От покручі, стерво, холєра ясна! — не втримався від лайки Рудь. — Я ж Тимошу казав!

— Їх Завірюха повіз, їхали переодягнені в будьонівську форму. Спішили встигнути на 28 вересня, бо наче повинен був приїхати Гулий.

— Хто поїхав?!

— Лаврін Завгородній, Денис Гупало, Компанієць, Мефодій Залізняк-Голик, Ткаченко, Олексій Добровольський, Кость Здобудь-Воля, Льоня Мушкет…

— Усі…