Розділ «Книга перша Від Звенигори до Одеси»

З ворогом бицця…

Сміло ж до бою,

Брате, рушаймо,

Землі святої

Врагу не даймо.

Жереб щасливий

За край вмірати,

А не в кайданах

Вік звікувати!

Недаремне такі пісні співали в Звенигородці у 1918-у. Як кажуть: з пісні слів не викинеш!..

Розділ 16

Рудинські. Баба Келя

Баба Келя була незвичайною жінкою. Пережила дві світові війни, голодомори двадцять другого та тридцять третього років, та в свої без малого дев’яносто літ ніколи не губила присутності духу — то, мабуть, дався взнаки конончуківський характер. У самий розпал совєцької влади, з післявоєнних літ і аж до того дня, коли їй виповнилося вісімдесят шість (!), вона не рідше, як раз у три місяці сідала на поїзд і їхала майже за тисячу кілометрів до своєї двоюрідної сестри в Вільнюс. Там, поки гостила, скуповувала у поляків яскраві квітчасті хустки, справжні шерстяні добротні светри та кофточки — і все те потім продавала за совєцькі червонці через знайомих в Звенигородці. Як вся та діяльність так і не потрапила в поле зору міліції чи, боронь боже, серйозніших «органов» — залишається таємницею. Кілька разів, правда, бабу Келю забирали з базару до відділку, але вона відбувалась якимсь дрібним штрафом.

Кому пояснити — все те чинилось у роки ще міцної і «нєдрємлющої» совєцької влади! Пізніше Роману прийшлось сидіти за столом з чоловіком, який у ті самі роки на бомбардувальниках совєцької армії ганяв тони персиків на Сахалін із Середньої Азії — в зону закритого прикордонного контролю! Тітка Келя була прикладом такої ж відчайдушної заповзятливості.

Космополіт тітка Келя до останніх своїх років залишалась останньою ланкою, що з'єднувала всіх розкиданих по совєцьких республіках родичів — нащадків старого Конона. Гостинна і до останніх днів гостра на розум, вона, мабуть, таки любила людей. Любила в свято випити чарочку, любила ходити до людей у гості, і люди любили її слухати. В її хаті завжди щось діялось, завжди хтось заходив — чи просто в гості, чи за якоюсь мудрою порадою. Багато хто її й не любив — бо бувала таки «вредна» характером. При тому бачила людей наскрізь і могла сказати в очі «обидне» слово, коли їй щось не подобалось.

Майже до останніх років баба Келя доглядала города й десяток курей, а Віктор Рудинський, що жив за кілька домів від неї, доглядав і до хазяйства, і до самої тітки. А ще на життя собі тітка (Віктору тітка, а малому Роману — вже баба) Келя навіть у свої майже дев’яносто заробляла на тому ж базарі. Могла зранку вийти в ряди без копійки, у когось попросити на кілька годин курку, у другого — кошик яблук, а до обіду уже поверталась додому з прибутком, віддавши за кілька годин всі борги й заробивши собі на обід й внукам «на пряники». То була навіть не необхідність — бо одержувала тітка пенсію й заробляла досить «на товарі» з Вільнюса, і Віктор допомагав продуктами чи грошима, але то свого роду «спортивний інтерес», конончуківська завзята жилка, що не дозволяла й в старості сидіти без діла.

Як померла тітка — то й розсипалися всі двоюрідні й троюрідні родичі — у Вільнюсі і в Каунасі, в Черкасах, Дрогобичі та Івано-Франківську, Донецьку, Полтаві і Кривому Розі. П'яний племінник — уже майже чистокровний литовець — Івар в свій останній приїзд випросив у баби Келі дядькову австрійську рушницю, з якої колись Віктор влучав у око віконній качці. А так як на зброю не збереглось ніяких документів, то в Києві рушницю в нього забрала міліція, та ще й стягнула гроші, щоб не сів у тюрму за зброю. Так пропала і остання пам'ять про дядька Владика, за якою Віктор Рудинський потім жалкував ще й не раз, бо не попросив у тітки ту рушницю раніше.

А малий Ром назавжди запам'ятав бабину Келину хату — темні старообрядні сіни, кімнати з грубими дубовими балками на стелі, древні ікони, важкі двері зі старою бронзовою защіпкою, яка закривалась на слух з м'яким і затишним «шкварком» — так, як не закривались більше ні одні двері на світі! Вони з батьком завжди ходили до баби Келі на Свят вечір. Романа везли на санчатах скрипучим снігом, потім довго стукали до баби в шибку (бо трохи недочувала), вона відчиняла і стояла на порозі, як добрий дух — хранитель конончуківських традицій. Гуртом заходили з морозу в сіни, двері відчинялись з тим самим м'яким хлипом — і опинялись у затишно натопленій хаті. В дальнім кутку стугоніла жаром і потріскувала, світила мерехтливими відблисками плита, а біля неї в теплі стояв ящик з кицькою й малими кошенятами.

Потім всі сідали до столу під іконами — величезні й потемнілі, вони висіли на покутті, а на столі вже стояли дванадцять страв: смачнюча заливна риба, хрусткі карасики, капустка з картоплею, ще різна риба, чорний хліб, пісна кутя і трохи доброї тернової наливки (хоча в останній день посту і не можна, але трішки — можна, як казала сама баба Келя). Потім довго і статечно вечеряли, все було дуже смачне, зготовлене за конончуківськими рецептами, які передавались із покоління в покоління, і Марія Рудинська, в свою чергу, багато чому навчилась у баби — готувати смачний борщ, печену рунку по-литовськи, салтисон і домашню ковбаску. Баба Келя розказувала за столом цікаві різдвяні історії, і Ром пам'ятав ті розповіді напам'ять.

То було справжнє свято. Таке, як і Великдень, Паска. На Паску баба Келя раннього ранку вже приходила з церкви і прямо до ліжечка малого Романа приносила кругленькі червоні крашанки, на стіл — свячену смачну домашню ковбасу й салтисон (а в ковбасах дружина колія таки мала смак), добре і вибране зі знанням справи сало, посипану різнокольоровими пшонянками паску, також смачнючу і випечену у справжній печі. Що Романа завжди вражало ще змалку: на Великдень ніколи не йшов дощ! То завжди був сонячний, радісний день, а чи, може, він залишився таким у пам'яті саме через відчуття свята.