Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

— Ні, — зрештою сказав, заледве прийшовши до тями, обвівши поглядом похмуре наелектризоване довкілля. — Занадто багато убивств.

Алехандро допоміг йому підвестися.

— Як ти знайшов мене? — спитав Юрій, щойно вони переступили поріг напівзруйнованого цирку й опинилися на свіжому повітрі.

Малий всміхнувся, вочевидь, цілком задоволений собою.

— Я їхав за жовтою машиною з відкидним верхом. Ти врятував мені життя і сказав, що я вільний, а згідно з тією системою цінностей, у котру я вірю, людина не може вважати себе вільною, доки не віддасть борг тому, кому зобов’язана життям.

Це була найдовша репліка, яку Юрій коли-небудь чув од пуерторіканця.

— Що ж, зараз ти точно вільний. Що робитимеш?

— Розшукаю Ванессу, — зізнався хлопець, і його обличчя просяяло. — Вона чекає від мене дитину. Ми сім’я.

На якусь мить Юрій навіть позаздрив нехитрому світогляду Алехандро, в котрому все було так просто і зрозуміло. Не було привидів і гріхів, слідом за якими крокувала розплата. Не було чужих снів.

Він іще раз озирнувся на старий цирк, під куполом якого зосталися брати Піреллі. Покійна Лілі того дня так і не явилася, і це давало примарну надію. Розумів, що циркачі ніколи не пробачать йому смерті сестри, а вдіяти нічого не міг. Він не знав, куди вони підуть, що робитимуть. Не бачив і того, як першим ворухнувся Макс. Розліпив очі, застелені кривавою поволокою, підповз до брата і накрив його руку своєю. Тоді й Лео опритомнів. Тієї миті вони хотіли лише одного — аби не було Лілі, ніколи не було Юрія і не треба було більше нікого вбивати. Залишилися б тільки вони удвох. І хай би зараз же здригнувся струхлявілий купол цирку, зрушився б униз, накрив би їх собою і щоби з-під завалів вони не вибралися. У дечому вони не прикидалися.

Джек Донован того дня місця собі не знаходив. Він когось боявся. Майже фізично чув кроки, які невблаганно наближалися до нього. А замкнувшись надвечір у своєму заміському маєтку, перевірив замки й сигналізацію разів п’ять, потім знову зв’язався з охороною й доскіпливо оглянув систему безпеки ще раз.

Нібито вдоволено перевів подих.

— Тепер сюди ніхто не зайде. Буде, як у гестапо. Я так люблю.

Керлі Адамс, що мовчки спостерігала з вітальні за параноєю коханця, врешті підвелася й зважилася на нерішуче слово.

— Послухай, Джеку, може, я поїхала б додому? Уже пізно…

По смерті Роберта вона стала якоюсь млявою й невпевненою у собі, мало говорила, рухалася, наче у сповільненій зйомці. Такою коханка подобалася Доновану дедалі менше, тож він накинувся на неї з поглядом роздратованого звіра.

— Ти поїдеш кудись, тільки коли я скажу, зрозуміла? — загрозливо рушив до дівчини. — Щоб тут була! Ми ще не закінчили…

Посеред фрази Джек раптом затнувся. Він почув чиїсь кроки в будинку. Нагорі. Це було так несподівано, що губернатор здригнувся, ніби від пострілу.

— Що за чортівня?..

Керлі ніяково опустила очі, намагаючись не думати про вікно, яке начебто ненавмисне лишила прочиненим у спальні. Робила так щовечора: а ну ж той, кого боїться Джек, нарешті прийде по нього?