Розділ «ІV Мапа»

Вона просто зникла з його життя.

Звільнилася з ліцею.

Донька, звісно, знала, де мама.

І батько-тесть знав.

Зате Святослав не знав, що йому робити, — вже третій рік.

А робити щось було потрібно.

Він поїхав у рідне село. Запропонував тому дідові за дивну, незрозуміло де чи звідки виниклу мапу пристойну суму в п’ятсот доларів. П’ятсот доларів! Потім збільшив ще на двісті.

Дід вперся — ні за які гроші не віддам. Йому самому потрібна ця карта-мапа.

— І що ви з нею робитимете?

— Ни знаю. Хай лежить. Як памнять.

— Пам’ять про що?

— Ну, може, про того салдата. Про наш рід. Ти, Славцю, конєшно, учоний чоловік. Тико ж я тоже вроді своє життє прожив, а ни проскакав, ни протанцював… Щось у мині проснулося. Прокинулося. Ну, як тая зернина, що десь давно лежала, а типерка проростати стала…

Дід Їгон дивився ясними очима, які ледь-ледь сльозилися. У Святославовій голові майнула дурна думка, що то сльоза давно минулого часу, який не може втрапити в теперішній. Та чому дурна?.. Він раптом побачив річку. Більшу за їхню Мережку, може, й більшу за Прип’ять чи навіть Дніпро…

Та широка, широченна ріка тихо плинула, проте так величаво й могутньо, що стало зрозуміло — її не може спинити ніяка сила.

— Значить, не продасте, Їгоне Онисимовичу?

Ще раз перепитав, хоча навіщо? Відповідь він і так знав.

— Ни продам.

— І за більші гроші?

— І за найбільші. Звиняй уже, Славцю.

— Що ж, воля ваша. Хазяїн — пан. Бувайте.