Розділ «Небо над Віднем»

Вістович змовчав, чекаючи подальшої розв'язки.

— У мене до вас дружня пропозиція, Адаме, — продовжив його співрозмовник, несподівано назвавши поліцейського на ім'я, мов давнього знайомого, — мій колега подбає про того, кого ви так блискуче спровадили в нокаут, а ми з вами прогуляємось до найближчої кнайпи. Як вам ідея?

— Ніколи не відмовлявся від такої пропозиції, — відповів Вістович.

— От і чудово, — сказав той, ховаючи зброю, — як бачите, я вам довіряю...

Поліцейський також поклав свого браунінга до кишені.

— Після вас, пане Вістовичу, — мовив тип, пропускаючи того вперед, — тільки ви знаєте, де тут пристойне місце з холодним пивом. Я ж, як неважко здогадатись, не львів'янин і тутешніх кнайп не знаю.

Поліцейський кивнув і пішов попереду. Відчувати, що озброєний ворог лишився за спиною, було неприємно, але якби його хотіли вбити, то вже б це зробили, а не пропонували перехилити по чарчині. Вони зійшли донизу і рушили до непримітної кнайпи навпроти Оссолінеуму.

Всередині було лиш декілька відвідувачів, які жадібно хлебтали пиво, вочевидь, зморені денною спекою. Вістович і його недавній опонент вмостилися за віддаленим столиком. Вони скидалися тепер на добрих знайомих, котрі вирішили зустрітися за чаркою після важкого дня. Ніхто б і не подумав, що якихось десять хвилин тому ці двоє тримали в руках зброю і ладні були пристрілити один одного.

— Що ж, до справи, пане Вістовичу, — сказав тип, щойно їм принесли два келихи пива.

— Пан знає моє ім'я, але сам не представився, — зауважив поліцейський.

— Даруйте, винен, — відповів той, — мене звати Ян Фірман.

— Радий познайомитись, пане Фірмане, — збрехав Вістович, будучи цілковито переконаним, що ім'я та прізвище вигадані, — отож, я слухаю, чим можу бути корисним.

— Гадаю, Адаме, ви знаєте про ситуацію на Східному фронті, — після короткої мовчанки продовжив Фірман, — і те, що складається вона не найкраще для армії Гінденбурга, також не таємниця. Будьмо відвертими, найближчим часом росіяни захоплять Лємберг, а потім і всю Галіцію. Це тільки питання часу.

Вістович мовчав, намагаючись зрозуміти, куди той хилить і що взагалі, потрібно від нього цьому типові.

— Та от, пане заступнику, коли ми... — тут він запнувся, але швидко виправився:

— Коли російська армія займе Львів, то, повірте, місто не стане трофеєм для генералів, а радше додатковим тягарем... Ви розумієте, про що я?

Фірман вдивився просто в очі співрозмовнику, але Вістович навмисне в цей час підніс до рота пиво і звів погляд кудись на бруднувату стелю. Він мовби остерігався, що той перетворить його на камінь, як Горгона Медуза, чи просто на купу лайна. Друге здавалось очевиднішим.

— Ви розумієте, що я маю на увазі? — повторив запитання Фірман, після того як поліцейський зробив добрячий ковток і поставив келих назад на стіл.

— Правду кажучи, ні.

Вістович знову збрехав. Насправді, він чудово розумів, що перед ним російський шпигун, який намагається його самого завербувати, але хотів потягнути час, щоб краще обміркувати своє становище і знайти вихід. Наступні слова Фірмана були цілком очікуваними: