Розділ «Галина Пагутяк МАҐНАТ»

Нас пригостили пісним обідом з сушеною рибою, а тоді вийшла Яцева невістка з моєю хрещеницею. Я потримав тугий сповиток і спитав:

— А другий хрещений навідується?

— Обіцяв після Великодня заїхати.

Се ж завтра Квітна неділя, згадав я.

Входив у замкову браму з тривожним серцем, ніби чимось завинив. Що ж мене там чекає, подумав я, наче дітвак, що нашкодив і тепер боїться стрітися з вітцем. Це через тих прохачів, які вважали, що тінь ясновельможного чогось вартує. Ет, гірше, як було, вже не буде. Нічого, скоро все закінчиться, поїду з Добромиля. Куди б не поїхав, усюди буду самим собою — бідним безземельним шляхтичем, що застарий Річ Посполиту боронити, але ще міг би стати в пригоді. Поки, йшов, загадав: озветься син, попросить вернутись, послухаю, а ні — поїду далі, через гори.

Павлусь побіг, відразу забувши про мене. Слуги з нього я не зробив, але хтось інший канчуками та нагаями зробить. Але навчив я його читати й писати, то, може, вдасться замовити слово за хлопця. Має голову, треба йому вчитися.

У дворі справді було завізно, самі чужі люди. Поки йшов містом, то встиг зіпріти, треба було вмитись та передихнути. Після монастирської келії моя кімната видалась мені просторою і світлою, без того прикрого духу сирої землі, що нагадував не про ріллю благодатну, а могильну яму, прости мене, Господи. Не вмію я Тобі брехати та й нічого перед Тобою не втаїш, але чудна ся обитель добромильська: і притягує, і відпихає. Може, справа у мені, бо я, наче стулений з двох половин, які ніяк не притруться одна до другої. І таким я став, узявши на себе тягар земний старости мостиського та вишенського, і хоч ігумен каже, що то не мій гріх, а тих, хто схилив мене до нього, я чую в собі гріх срібролюбства, гріх страху і гріх гордині.

З трепетом і острахом пішов я на вечерю, не так їсти, а щоб дізнатися новини. Кортіло мені подивитись на сина ясновельможного, що стане тут господарем. Чи схожий Ян Лев на вітця? А також ще більше хотів дізнатися, чи нема звістки від мого сина. Хоч відрізаний він шмат, бо приліпився до жони своєї, і розсталися ми з ним у гніві, та я вірив, що голос крові почуємо, і він, і я. Вдачі мій Володимирко був сумирної, але в тихому болоті чорти водяться. Я се помітив, коли він кинув мені спересердя, що не поталанило вам, батьку, доробитись, як інші дороблялися, що ж то за служба така. Як йому скажеш, бо ж не розуміє дурне, що служив я добре, але кланявся мало. Зі злими був добрий, з брехливими — правдивий, з хитрими — щирий. Тому й подала мені Фортуна долю залізними пальцями, а не золотими. (АК: У «Розмові Геркулеса з Фортуною» остання описується як пані, в якої одна рука з золотими пальцями, а друга — з залізними.)

Вдалось мені побачити панича мигцем, як проходив він через трапезну — хлопчина в чорній одежі з опущеними очима. Розгублене сплакане сиротя, а не маґнатський син. З ним був пан Пшерембський, тримав хлопця важкою рукою за плече, але не щоб захистити, а притиснути до землі, щоб вітром не підхопило і не віднесло кудись, бо може знадобитись. Все-таки наступник Гербурта, останній в роду. Ніхто, окрім мене, здається, не зауважив їх, бо не почали плескати язиками.

Я з’їв кусень хліба, свіжого і пахучого, випив кухоль узвару. Хотів скуштувати риби солоної, але подумав, що вночі пити захочеться. Помітив я шляхтичів, що постили, як і я, були вони нетутешні, і не волинські. З Мостиськ, здається, приїхали, зі двору. (АК: У Мостиськах Ян Щасний поставив урядувати чимало русинів, що дуже обурювало деяких поляків.)

На другий день після церковної служби пішов я шукати маршалка добромильського, щоб побачив він, що я не втік, слова свого не порушив. Трапив мені на очі, коли бесідував з якимось пишно вбраним череватим паном, що наче півень виглядав серед вбраних у чорну одежу людей. Не хотів підходити, заважати. Ет, як треба буде, сам знайде.

Аж тепер потепліло, трава полізла, дерева заворушились. Зранку пташка мені під вікном співала «цінь-цінь», як у дзвоник дзвонила. І наспівала. Послали по мене. Я аж втішився. Ліпше відбути зараз, аніж тинятися по замку, де мене ніхто не знає і не пізнає в мені парсуну небіжчика. Бідні шляхтичі мене обходять, бо вознісся я над ними, як осот над пшеницею, а багаті знають, що після похорону на мене чекає забуття. Знали б вони, що мені, аби пошвидше відбути сю екзекуцію душевну. Нізащо б не здогадався, що маю стрітися не лише з маршалком, а й з кравцем ясновельможного. Крутили вони мене на всі боки, обдивлялися, хитали головами, я вже думав, що зараз скажуть:

— Ні, пане-брацє, ти нам не підходиш!

Я й сам знав, що ясновельможний був дебеліший і ширший в плечах, та й лице мав кругліше.

— Чи ж не казав я панові, щоб пильнувався? — став докоряти мені маршалок. — Жупан теліпається на панові, як на жердці. Чого пан так змарнів? Не годують добре?

— Великий піст нині, — сказав я, і обидва так перезирнулись, ніби ніж в серце батьківській вірі встромили.

— При чім тут піст?! — визвірився маршалок. — Яке мені діло до панової схизми? Ясновельможна вдова хотіла подивитись на пана, що я їй покажу?

Мені аж жижки затрусились, коли я се почув. Сама ясновельможна! Мав я страх перед нею. Князівна як-не-як. Ми в себе дивились на них знизу. Ми на землі, а вони над нами високо-високо. Кравець, певно, помітив, що я пополотнів, і пробурмотів:

— Але, з другого боку, вашмосць, худого можна зробити повним, а от з повного худого — вже ні.

— Про що се ти, Мартине?