Розділ «Галина Пагутяк МАҐНАТ»

І тут я прокинувся. Мокрий від поту. Серце гупало так, що я подумав, прийшла моя остання година. Не те що крикнути, навіть порушитись не міг. Мені все ще здавалося, що я відчуваю дотик до мертвого стужавілого тіла. Сон ніяк не хотів мене покинути, і я почав дивитися у маленьке віконце, що ледве виднілося в темряві, але й та дрібка світла повернула мене на місце: я тут, я живий, і се моя остання ніч в Добромильському монастирі.

Не таким я бачив свій побит в гірській обителі: замість залічити рани душевні ще більше їх роз’ятрив. Коли прокинувся зовсім, то виразно побачив дорогу у Діл, в Добромиль, де нуртувало життя як весняні води — мутні і радісні, несучи згубу й тішачи натуру майбутнім розвоєм. На другий день ще не можна було йти, але я тепло попрощався з іншими братами, що належали до тих ченців, які бачать своє перебування в монастирі цілком позбавленим мирських барв. Наче два брати-близнюки були отець Тимотей і отець Захарія. Я не міг уявити їх поза монастирською брамою, з шаблею в руках. Тепер ігумен мусить припровадити сюди ченця чи двох, беручких до роботи. Я обіцяв напитати в Добромилі й прислати парубка в поміч. Весна запізнилася, скоро робочі руки будуть потрібні коло землі, але спробувати можна. Дивлячись на суворих ченців, що відбували Великодній піст і споживали лише хліб та воду, я тішився, що вони нічого не знають про глиняну потвору, Голема. Дасть Бог, не взнають ніколи.

Того дня приїхав Михайло, привіз хліба, олії й невелике кружало воску. Він уже знав, яким має бути віск для свічок, й сказав, що за мною питали і що прибуло чимало панства, яке поселили в Боневичах і у Високім замку. І що вже приїхав панич, Ян Лев, єдиний син Гербурта.

— Їдьте вже, вашмосць, бо всі питаються, де ви поділись. Я дам вам коня, а сам з Павлом піду пішки.

— Ні, я піду пішки з отцем Василем до Тернової, а ти їдь наперед. Чи моя кімнатина вільна?

— Я там ночував, вашмосць, аби хтось не поселився, бо в замку тепер ніде голці впасти. Міщани добромильські за гроші беруть на постій гостей.

Я не міг отця Василя взяти до замку, наражати на кривду, бо шляхта любить з православних ченців насміхатись, тому вирішив відвести його до Яця і шукати супровід до монастиря Спаса. Спитав отця Василя, чи не хоче він лишитися на похорон ясновельможного, але той не захотів.

По дорозі, грузнучи в снігу, поцяткованому кінськими копитами, я думав, що ченців мені ніколи не збагнути. Коли відвертаєшся три роки від рідної матері в церкві, може, й здобуваєш багато, але губиш у собі милосердя. Слово се ніби і є, проте в нім самі лиш звуки, смислу нема. Чернець дасть відпуст гріхів, але не порадить, як їх оминути, живучи в гріховному світі. Я не питав, однак думаю, що ні отець Зеновій, ні братія теж не знають, яке слово можна протиставити слову «смерть». Та все ж користь від мого побиту в монастирі була: я міг спокійно прийняти те, що мене чекало, знаючи, що се не гріх, а якщо й гріх, то простимий.

Коли ми сходили в Діл, нас наздоганяли ручаї і немічний весняний сніг танув на очах. Я знав, що по дорозі доведеться проходити повз ту хатинку над проваллям, і серце мені пройняв холод. Чого я боявся? Причинної жінки, яка розгубила своїх діток і може зараз вибігти й кричати, що се я тому причина, мої статки, прийнявши мене за вельможного дідича добромильського? Для неї він завжди буде живий: божевільним байдуже до життя і смерті. Може, й справді се одне ціле — життя і смерть. А може, слово «життя» взято з однієї мови, а слово «смерть» з іншої, але означають одне й те саме. Павлусь весело перестрибував ручаї, але і він притих, коли минали чорну хатину, обліплену снігом як тістом, бо хтозна, чи туди зазирає сонце.

Отець Василь з торбою через плече, в якій лежав молитовник та зміна білизни, йшов попереду, не дивлячись собі під ноги й розмахуючи руками. Га, подумав я, що ж так вабить орла до чорних круків? Невже між орлами йому гірше? На се міг відповісти лише добромильський орел Ян Щасний Гербурт. Колись він казав, що рід його зробив коло, повернувшись туди, звідки вийшов. Навіть орли не літають там, де хочуть. Кружляють у небі, облітаючи свої володіння, на чужі не зазіхають. Я всміхнувся про себе, згадавши війну між Стадницькими і Гербуртами. Про таких кажуть: яке їхало, таке здибало. У нас таке трапляється, але ворогують менше. Не знаю, чи се від віри залежить. У православній вірі більше смирення, покори. (АК: Ці війни домові добряче виснажили Річ Посполиту, особливо на галицьких теренах, густо заселених. Зупинити їх можна було, однак кодекс шляхетської честі змушував платити тією самою монетою нападнику. Духовенство тут теж не пасло задніх. Захоплювали і грабували монастирі, церкви. Тому, власне, пан Северин дивується, що в Добромильській обителі нема ченців, здатних протистояти ймовірним нападникам, бо в такому разі лише від сподівання на ласку Гербуртів залежить саме їхнє існування.)

Отець Василь мовчав, лице його теж здавалося запечатаним. При світлі сонця було видно не лише стару зношену рясу, а й таке саме зношене обличчя з запалими очима. Я здогадувався, що його довіку мучитиме клятва ніколи не говорити про глиняного чоловіка. Але коли ми перейшли місток, він раптом сказав, відчувши, що його відпустили:

— Ясновельможний мав видіння на нашій горі: бачив світлу істоту. Хто її побачить, той навіки полюбить се місце.

І похитав головою:

— Але то неволя.

— Неволя? — перепитав я.

— Неволя приліпитися до видимого. Господь — невидимий. Гебреї он не бачать Бога і святих, але віра їхня давніша за нашу. Однак їхня віра — се закон, а наша — любов. Через Христа любимо ближнього і дальнього.

— А ви бачили сю істоту?

— Якби бачив, то тримався б руками й ногами за сю гору. Як отець Зеновій.

Він повернувся лицем до гори і перехрестив її. А потім ми пішли до мого доброго Яця. Він і припасу дасть на дорогу, й постоли, і палицю псів відганяти. Отець Василь мав трохи більше, ніж тридцять літ і виглядав дужим. Не те, що секретар ясновельможного, що був слабкий тілом і духом. Не знаю, чому я згадав про бідаку, чиє життя так нагло урвалося. Може, тому, що чернець, який покидав Добромильський монастир, і секретар ясновельможного стояли на заваді сильним світу сього. Я попросив отця Василя не йти з Яцевого обійстя, не з’являтись в Добромилі. А тоді пішли вже до Яця, який, звісно, охоче погодився допомогти ченцеві. Я тільки не знав, як натякнути приятелеві, що отець Василь загрожений, але сподівався, що чернець сам знайде потрібні слова. Йому пощастило натрапити на такого як я, коли змучене серце готове було відкритись першому-ліпшому, аби тільки піти з монастиря. А ще довга зима і несподівана смерть ясновельможного додали тривоги.

З добрим треба бути добрим, зі злим — злим, з брехливим — брехливим, тоді буде лад. Так казав пан Гербурт. Се наука мирська, в монастирі цього не вчать. А шкода, бо все може перемінитись. Я б дав собі раду в монастирі, але чи дасть собі раду безоружний чернець в дорозі до Спаса? Ще треба знайти йому товаришів, найліпше купців, хоч мені й купці не допомогли.