Розділ «Галина Пагутяк МАҐНАТ»

Ми вже трохи померзли, бо йшли помалу. Не те, щоб був мороз, але сирість, що ще гірше.

— Потерпи, малий, ще трохи! А ти, Іване, може, скажеш, що тут сталося?

Я обернувся — нема Івана. Встиг від’їхати й сховатися за горбом. Ну що ж, треба дивитися, бо саме тут папери могли випасти, більше ніде. Я мусив трохи постояти, щоб все стало на свої місця. Так вчив мене отець: постояти на місці, зрозуміти, як виглядає твоя здобич. Сього разу моєю здобиччю були папери. Я мусив зважати на їхню легкість і на барву, що не дуже різнилася від барви влежаного снігу. Якщо з якоїсь причини сани перевернулися, то се може бути недбалість візника, коли він завертав, або сани зачепилися об гілляку, сховану під снігом. Сани перекинулись набік, Стах витяг з-за пояса ножик, що ним ріжеться м’ясо на трапезі, і хутко розпоров міх, а папери сховав за пазуху. Але звідки він знав, які папери. Може, поклав зверху, коли пакував? Тоді нема чого шукати.

Я почав розгрібати ногою сніг, аж до мерзлої землі там, де ймовірно перевернулись сани, може, папери втоптали у сніг, не помітили в сум’ятті, що дещо впало на сніг, бо в слідах відчувалось більше метушні, ніж коли сани просто заносить.

Такого не буває. Спершу ми почули вгорі шум крил над Радичем, а тоді хлопець скрикнув, вказавши на трьох вовків на узвишші, навпроти гори. Вони скрадались до нас, і мені перед очима спалахнула інша картина. Вовки збігають з узвишшя, ось-ось перескочать річку Тернавку, що тече вздовж дороги, коні сахаються, іржуть, сани хиляться набік, перевертаються, кінь наступає копитом на торбу…

Величезний орел пролітає над нами. Вовки біжать по білій рівнині до спасенного лісу.

— Пане, пане! — смикає мене за рукав Павлусь. — Ви виділи орла?

— Видів.

Павлусь якраз був тим хлопцем, що в перші тяжкі дні після смерті ясновельможного лазив на ялицю, аби побачити орла, на якого перетворився Ян Щасний. Ми навіть не думали, якої страшної небезпеки уникли, дивились на, здавалось, незграбний, та насправді дуже зважений політ могутнього птаха, що спустився з гір, аби прогнати вовків.

— То був пан Гербурт, правда, пане?

От бісова дитина! Я щойно пережив потьмарення розуму, перебуваючи одночасно в двох часах, ще й беззбройний, але навіть зі зброєю не міг би відбити напад трьох вовків одночасно. Ким би не був той орел, але він врятував нам життя. А Іван, певно, би втік. Хто збрехав раз, збреше і другий.

Я витер рукавом мокре від поту лице.

— Все може бути, Павлусю. Але ліпше не будемо нікому про се говорити.

— Чому? — розпачливо вигукнув хлопець.

Я й сам не знав, чому. Може, не хотів, щоб сміялись. Де таке видано, щоб орел полював на вовка, та ще й на трьох відразу? По правді кажучи, степові орли більші.

Тепер я помітив вовчі сліди на нашому березі річки, за кущем верболозу, що геть зігнувся під тягарем снігу.

Іван був уже далеко, майже доїхав до села. Малий побіг уперед, гукаючи його, і спинив сани. Я змусив того задрипаного кучера на мене почекати. На його лиці не вдалося прочитати, чи знає він, що ми заледве уникли страшної смерті. Та сама невдоволена міна, що й перше. Я вліз у сани, посадив коло себе Павлуся і, вкриті хутряною попоною, ми в’їхали у Боневичі. Село виглядало так привітно, що я велів їхати просто до двору, аби відігрітись, напитись чогось теплого і подивитись ще раз на місце, де вдалося вгамувати душевний біль. Добре спочивалось тут покійному ясновельможному після усіх тих буревіїв, у які він кидався з таким завзяттям. Я би так довго не витримав, бо чоловік, що залежить від ласки великих світу сього, мусить добре зважити наперед усі збитки, котрі можуть настати від буревіїв.

Івану теж сподобалося, що ми заїдемо у тихий боневицький двір. Там є пиво, є з ким побалакати. Буде він розказувати, як я пішки йшов від Тернової, шукаючи гадані папери. Але мені то байдуже. Я не шкодував, що не знайшов ані найменшого кусника Гербуртового письмового спадку. Я прочитав по слідах, як все було насправді. І орла ми побачили з Павлом. Як дитина вірить, що то був ясновельможний, то нехай.

Брама була зачинена, що виглядало трохи незвично, але у дворі залишалось небагато слуг, і нікого, видно, не чекали. Однак як тільки ми під’їхали, ворота розчахнулись, і два брамники низько мені вклонились. Сей вияв пошани підніс мене над моїм скромним становищем, як підноситься колос, коли висхне на ньому важка вранішня роса. Скільки разів я бачив, як ясновельможний заїжджав у двір під сам ґанок, де його стрічали слуги, а він нічим не виказував своєї потреби у їжі чи спочинку, наче був зроблений із заліза. Не поспішаючи виходив з візка чи зсідав з коня, тільки погляд був бистрий і гострий: чи не зрадив його хтось за час відсутності.

Кучер підвіз мене під самі східці, Павлусь допоміг висісти з саней, служба теж висипала на ґанок, тільки маршалка не було, і я мимоволі підкорився тій грі, в яку мене втягнули, і понад усе боявся побачити глузливі посмішки челяді, бо ж ніколи мені не стати володарем сього маєтку. Намагаючись не виказати свого страху, я швидко пройшов досередини, а Іван лишився надворі, бо там його місце, хоч я пройшов усю дорогу від Тернової до Боневич пішо. Поки з мене знімали делію і рукавиці, я вирішував, куди мені йти. А куди найперше йшов ясновельможний? До вогню!