Розділ «Галина Пагутяк МАҐНАТ»

Сказав я се так, що всі почули і примовкли.

— Я теж се чув, — озвався раптом купець, тепер вже мій кум. — Прикро, як свій свого топить.

Не годилося б встрявати купцеві у бесіду шляхтичів, могло б се погано скінчитись для нього. Але натомість шляхтич пополотнів, а потім почервонів і опустив голову. Не тому, що правда очі коле, а тому, що боявся купця. А той ще раз сказав як припечатав:

— Один прутик легко зламати. А спробуйте зламати цілий жмут. Ненависть горнеться до ненависті, й тому сильна, а любов від любові втікає, чи ж не встид?

Ох, як добре сказав купець! Більше нічого він не сказав, хоч я міг би додати від себе, що не все так просто. Вольність вольністю, але шляхтич чинить так, як маґнат скаже, се кожен знає. Не обійшлося тут і без цього, я певний. Ян Щасний теж користав зі свого маґнатства і староства, поки міг. А як став вовк слабий, то інші вовки без жалю з ним розправляються. Так то вовки, а людині, та ще християнину, не годиться таке чинити.

Тут взяв слово господар, Яць, підвівшись зі свого місця:

— Добре, коли рід великий. Маю я три сини, як соколи, і дай Боже, Петрусю, щоб ти не спинився на доньці, а пристарав ще сина, та й не одного. Чи не час нам показати новохрещену Катерину, аби мати й дитя могли спочити? А тоді будемо гоститись далі. Жаль мені, що наш кум, пан Слуга з Добромиля, мусить зараз виїжджати в далеку дорогу. Дякую за честь і п’ю до тебе, пане Слуго!

— А я до тебе, пане Яцю!

До світлиці увійшли дві куми з розчервонілими, як ягідки, лицями. Одна несла дитину, а друга тацю зі збанком і чарою. Я зрозумів, що то має бути, бо в нас теж є подібний звичай, тільки подарунки для немовляти кладуть до колиски.

Спершу дитя піднесли до діда. Той поклав на тацю кілька золотих і випив чарку:

— Рости здорова!

Потім піднесли до другого діда, непримітного шляхтича, маленького і сухенького, від якого я не чув ні слова. Потім дійшла черга на мене і я вийняв перлові кульчики. По тому, як зблиснули очі в обох кумась, я зрозумів, що вгодив.

— Пощо пан так тратився? — прошепотів мені на вухо Яць, але я нічого не відповів чоловікові, що врятував мені життя.

Священик не мав би дарувати нічого, проте поклав на тацю невеликий, але дуже гарно вималюваний на дошці образ святої великомучениці Катерини з колесом, і люди схвально загомоніли, а мені щось здушило в горлі. Які ж вбогі наші православні отці, застрашені католицькою шляхтою, обтяжені потомством, невчені! Лиш той, хто приймає убогість Христа за цноту, не здригнеться при виді сих залатаних ряс. Я не про отця Даниїла, бо, маючи такого Яця при собі, він ніколи не буде голодувати й ходити в лахмітті. Темнота мусить освітитися любов’ю пастиря, а якщо той сам темний і затурканий, то нащо він здався? Страшна думка, але її можна стосувати до кожного, хто, впавши у нужду тілесну, приводить туди і свою безсмертну душу. Хто йому винен? Лиш він сам. Звідси й погорда одних людей до інших.

Тут приступив купець, якого так дивно звали — Слуга з Добромиля, — й поклав на тацю… квіт. Чи мені привиджується? Ні, то була правдива біла ружа, що часто цвіте у панських садах влітку. Диво-дивне. Не намисто, не гроші, не сувій тонкого полотна, а квіт посеред зими! Люди кинулись, обступили, а священик перехрестився і похитав головою. Мені враз стало душно, перехопило подих, і я вийшов зі світлиці. Був уже вечір, блимали дрібнесенькі зорі, й усюди панувала темрява.

— Михайле! — крикнув я, хоча й не сподівався, що швидко знайду гайдука, але він легко відділився від купки людей, що стояли коло оборогу.

— Треба їхати додому, — сказав я. — Йди спитай, чи хтось мене з Павлом не відвезе. А я тим часом пошукаю малого.

Михайло позичив сани, а малий спав на печі, то я вирішив його не будити.

Коли ми виїхали з села, я спитав гайдука:

— Що то за чоловік Слуга з Добромиля? Що ти про нього знаєш?