— Що думаєш?
— Вам видніше, — спробував я викрутитися. — Бо я про такі нальоти тільки зі спогадів старих ментів знаю. А ви, так би мовити, особисто. До того ж, на власній шкурі…
— Не викручуйся і не підлизуйся. Ті нальотчики, про яких ти тільки чув, щоразу лягали на дно і чекали, доки лягаві втомляться бігати. А тоді виринали десь-інде подалі і знову бомбили. Потім знову залягали — і так далі, і таке інше.
— Боюся, товаришу підполковник, що це вже не ті бійці, яким ви після війни маленький Сталінград влаштовували.
— Поясни. Бо я через оті розгони у начальства щось не дуже петраю.
— Дрібничка є одна, нехарактерна. Старі бандити ментів жаліли?
— Зараз! Любили! Як вовк кобилу… Особливо, коли після війни розстріл відмінили. Підстрелювали нашого брата, мов тих зайців.
— Ну, а ці бородатенькі міліцейську групу, вважайте, від смерті врятували. З полум’я витягли, та ще й повкладали зручніше. Чого це раптом?
— Ще не знаю, Олексо. Але що з цього випливає? Не з того, що я не знаю, а з цієї, як ти кажеш, нехарактерності.
— А те, товаришу підполковник, що нинішні нальотчики на дно не заляжуть. Доки двадцять два начальники ганятимуть міліцію за принципом «біжи сюди, стій там», вони нам ще один бенефіс влаштують. З феєрверком.
— Коли?
— А хоч би й завтра. Мама казала, що цього року пенсію вирішили перед Першим травня дати, аби старе покоління раділо. Ну, а те, що знає моя мама, вважайте, знає весь Київ. Включно з нальотчиками.
— Як ти собі це уявляєш? Що, я зараз піду до Генерала, доповім твоє припущення і запропоную у кожній ощадкасі озброєну охорону виставити? Знаєш, що мені скажуть?
— Вам-то, може, і нічого образливого, а Генерал заробить, як останній салага. Мовляв, що це він собі думає? Люди приходять по пенсію, бачать озброєну охорону, здогадуються, в чому справа — і в місті спалахує паніка. А головне, коли! Напередодні великого свята, Дня міжнародної солідарності трудящих. За таке можна і по партійній, і по службовій…
Загалом так воно і вийшло. Генерал погодився зі Старим, що моя версія не така вже й дурна, як здається, але ризикувати не став. Обмежився телефонограмою в Міське управління ощадкас. Порекомендував попередити касирів, аби ті однією рукою гроші приймали і видавали, а другу тримали на кнопці сигналу тривоги. Але навіть за таку дрібничку Генерал одержав по «сотці» роздовбон:
— Ви що це собі дозволяєте напередодні Першого травня паніку сіяти?
На щастя, чи на нещастя, саме у цей момент до начальницького кабінету влетів оперативний черговий з відчайдушним лементом:
— Товаришу генерал, знову наліт на ощадкасу!
Це був якраз той випадок, коли я не пишався своїм пророцтвом. Хоча б тому, що цього разу нам не просто втерли носа, над нами ще й витончено познущалися.
По-перше, гості з’явилися до однієї з ощадкас на лівому березі, навіть не поголившись. Єдине, що замінили інтелігентські берети на пролетарські картузи, а романтичні вітрівки на кондові робочі комбінезони. Проте, якщо напередодні бандити дочекалися кінця зміни, то тут приперлися серед білого дня, коли загальна атмосфера в приміщенні наблизилася до точки кипіння.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Непосидючі покійнички» автора Лапікура В.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Прищепка на хвості“ на сторінці 4. Приємного читання.