Розділ «Наш друг Олекса (або від авторів)»

Але загалом — робота посувалася. Ми тільки дивувалися час від часу, чому наша трійця не зустрілася тоді — у семидесяті роки. Адже ми ходили одними вулицями, пили каву в одних і тих самих кав’ярнях, а моя нинішня дружина кілька років поспіль приносила свої твори на радіо — у кабінет, сусідній з моїм.

І лише згодом, коли доля раптом забрала у мене Олексу, так само раптом дала іншу споріднену душу — мою нинішню половинку, співавтора і співучасника всіх моїх життєвих та творчих авантюр. Вона ж, ця споріднена душа, одного разу і сказала:

— Скільки можна розповідати та й розповідати про Олексу! Час уже писати.

Так з’явилася перша книга, потім друга… Зараз ви розгорнули третю, і якщо дасть Бог здоров’я та ласка зацікавлених читачів, то будуть і наступні. Бо за своє коротке, але бурхливе життя у київському карному розшуку Олекса встиг заробити такий послужний список, що й на десять томів вистачить.

А щодо того, що на обкладинці фігурує два прізвища, а в тексті виступає лише один автор, то тут як у одній кумедній історії тих часів. Це, власне, цитата з пояснювальної записки відповідального секретаря однієї тодішньої республіканської газети у високу партійну інстанцію: «…народ, він теж не дурний. І знає, що в радянських газетах матюків не пишуть. А тому заголовок на першій сторінці треба читати „Хай живе Великий Жовтень“, а не те, що там надруковано». Отак і у нас: під словом автор мається на увазі такий собі тандем, єдиний у двох особах. Народ — він не дурний. Розбере. Коли ми з Олексою були молодими, до Союзу з Болгарії втрапив спочатку фільм, а потім і книга — «Інспектор і ніч». Ми перечитали згодом усі, які змогли дістати, твори Богомила Райнова, проте той, перший, чомусь сподобався нам найбільше.

— Якщо про тебе, Олексо, хтось колись напише, — сказав я якось своєму другові, — то за аналогією з Райновим назве свою книжку «Інспектор і кава».

Олекса у відповідь тільки пирхнув:

— Хто напише? Хіба що ти…

А потім його не стало. Минали роки, забулися події навіть світового рівня. Не вірите? Тоді зупиніть на вулиці якого-небудь шмаркача років десяти-дванадцяти і запитайте, наприклад, хто такий Лі Харві Освальд. Або ні — ким був Джон Кеннеді?.. Так ото ж. Що ж до Олекси Сироти, то, здавалося б, а хто він такий? Звичайнісінький сищик, перепрошуємо, старший інспектор карного розшуку ГУВС міста Києва часів застою. Хто його пам’ятає крім друзів? Та й тих стає все менше і менше.

Бо хто з нинішніх молодих, приміром, повірить, що в ті далекі часи учням у школах забороняли користуватися… кульковими ручками. Аби почерк, бачите, не псувався! Здається, найдовше за це безглуздя трималася київська школа номер двадцять два, що на Відрадному. Історикам цього навчального закладу можемо навіть повідомити прізвище директора. А от саму школу вже не знайдете: загинула у вихорі перебудови, мов та булька на воді.

Як бачите, інших проблем, окрім корекції почерку, у радянської педагогіки вже не існувало. Решту було вже вирішено, зокрема, за допомогою широкої мережі спецшкіл і спецпрофтехучилищ для «педагогічно занедбаних дітей та підлітків». Як вам делікатність формулювання? До одного з таких закладів, дислокованого, до речі, на батьківщині Бандери у славному місті Стрию, завітала якось крута комісія аж із самої Москви. Баришні (бо школа була саме дівчача) зустріли високих достойників, лежачи на койках у позі для гінекологічного огляду і відповідно роздягненими. Комісію відпоювали всім, що було під рукою, а педагогічно занедбані наївно кліпали очиськами і щиро дивувалися:

— Нам сказали, що будуть перевіряючі, але не сказали, що саме будуть перевіряти…

Ну, про нашу славну радянську молодь ми ще окремо розкажемо. Хоча б тому, що нинішні молоді та юні мають знати, як їм сприймати і на скільки ділити захоплені ностальгічні розповіді червоних ветеранів про те, яке щасливе життя було в радянські часи: і заробляли більше, і квартири безплатні мали, і впевненість у завтрашньому дні. І молодь колись була краща, ніж тепер.

Ага, і глина була краща. Стосовно молоді — радимо ділити на мінус одиницю. Скарги на паскудну поведінку нащадків було знайдено ще на глиняних табличках древньоєгипетської школи. А за сучасних синочків і доньок треба питати виключно з батьків: яких зліпили, таких і маєте.

Хоча загалом наше наступне покоління нам подобається. Головне — не схоже воно на своїх попередників. І слава Богу!

А впевненість у завтрашньому дні — Фата Моргана номер один радянської доби. Бо інакше не виникла б тоді ж популяція маргіналів, що іменувалися бичами і бомжами. («Бывший интеллигентный человек» та «без определенного места жительства»). Ця популяція добряче додала роботи Олексі та його колегам.

От тому ми про все це і пишемо. Заварюємо каву, сідаємо удвох і запитуємо:

— Олексо, то як там було далі?..