Розділ «Місце для дракона»

Він вискочив з покою, вирвав з рук переляканого вартового галябарду й кинувся до портретів. З несамовитою люттю здирав їх зі стін і топтав ногами, а коли останній образ упав на підлогу, випустив з рук галябарду, сів і розплакався, і той плач для нього був наче літній дощ після довгої посухи.

Наступного ранку взяв бутель вина і три кубки, накинув на коня кожуха й виїхав з замку.

На галявині, оточеній скелями, було тепліше, вижухла мертва трава ледь-ледь ворушилася, наче волосся якоїсь велетенської істоти. Князь постелив кожух межи двома могилами, поставив на кожній по кубку й налив.

– Давайте, хлопці, вип’ємо, їдять його мухи… осінь… така пора, що можна звар’ювати. Ненавиджу її… Ех, не слухайте мене. Це так… до слова прийшлось… А ви пийте, пийте… – вилив вино на могили і налив знову. – Тобі скільки вже? Вісім? О, та ти жеребець! Пий! Добре вино? Це мені з Волощини привезли… У нас теж роблять, але квасне таке, хай йому біс. До рота візьмеш – Київ побачиш… Ех, що б я без вас, хлопці, робив? Такий цей Люботин, що й не поговориш ні з ким.

Пустельник кивав головою, а дракон замріяно дивився на небо, і ворушилися його крила, наче збирався злетіти.

І наступного дня знову приїхав князь. Цей день був препаскудний, пронизливий холод пробирав до кісток. Але пустельник і дракон уже чекали на нього.

– Га, бісова негода! Ви не замерзнете? – спитав у пустельника, який сидів на своїй могилі в одній довгій сорочці. – Візьміть мого кожуха. Не хочете?…

Дощ лив і лив, кожух під князем хутко промокнув, і весь він скоро вже був як хлющ, вода збігала по обличчю, по бороді, проте йому було байдуже, бо сидів з друзями.

– Скоро зима. Все замете, все вибілить. І душу мою вибілить або й так зоставить, якщо вона біла, га?… Чому мовчите? Вам ліпше знати, чи біла в мене душа… Гей, Грицю, а втни якогось вірша, щоб аж.

І дракон почав:

В моїй душі хтось посадив осику.

На вижовклих від самоти горбах

Вона росте на чорнім полі крику

Така ж висока, як моя журба.

І бачу я в один похмурий день —

Замайоріла постать вдалині.

Невже до мене Юда йде,

Щоби повіситись в мені?

– Це ти про мене? – спитав сухо князь. – Ну, звичайно, про мене… От ти який! За що? Я ж хотів як ліпше. Для держави. Я врятував її…

– Якщо ви Юда, то я та осика, – зітхнув пустельник. – Я проник йому в душу і дав розум. Для чого? Невже тільки, щоб загибель його була у стократ болючішою? Навіщо я виховував у ньому розуміння краси і добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко вмирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні.