Розділ «Дивні оповіді»

– Знайшли? Що ти не кажеш? Ні, не повірю!

– А от знайшли… дві отакі книжки… то ще мого діда… мовляв, антирадянські…

– Що? В тебе? Антирадянські?

– Це вони так сказали… а насправді ці книжки видані ще тоді, коли ніякою радянщиною й не пахло… Забрали вони ті книжки… а за пару днів мене викликали в кабінет парторга… там сидів якийсь… у цивільному… от він і повів зі мною бесіду… спочатку про ті книжечки і що за такі речі я ого-го як загримлю, бо ж давав їх читати, а це вже поширення ворожої літератури, пропаганда антирадянщини… я перелякався – смерть як… Боже мій, кажу, та я ж нічого такого… та я в житті ніколи, щоб… Е ні, каже він… провина твоя доведена, підсудне діло… три роки найменше… А я ж молодий ще був, перелякався, навіть сльозу пустив, думаю, пожаліє. Кажу… Простіть! Не буду більше! А книжечки ці заберіть! Щоб я їх не бачив… Тільки простіть, бо це ж я по простоті душевній…

– А він?

– А він… каже… добре, на перший раз, але тільки в тому випадку, якщо ти нам будеш помагати… розумієш?… помагати… Ну що, думаю, страшного – помагати? Нічого страшного…

– І ти погодився?

– А що я мав робити… Тюрма ж світила… Після того я зустрічався з ним щотижня… він мене запитував, я відповідав, а вкінці те все треба було записати на папері…

– І про що він тебе запитував?

– Про… про моїх знайомих… я мусив їх тепер дуже часто провідувати… я раніше до них так часто не ходив… а тепер тільки те й робив, що від одного до другого… а його все цікавило – як вони з жінками живуть, як вони до тещ своїх ставляться… не тільки про їхні політичні погляди, не тільки…

– І ти все те старанно записував?

– Звичайно… і тоді зі мною сталося оце… почав рости горб, а сам я – всихати…

– Дивно… як дивно… зі мною сталася не менш чудернацька пригода… одного разу мене викликано в Сірий будинок… Там за столом сиділа ціла комісія… Вони й кажуть мені: «А чи знаєте ви, що у вас на спині написано? Чи знаєте, яка там крамола, яка розпуста, які підлі наклепи?» А я здивувався не на жарт… Що там може писатися, коли я знаю, що ніхто ніколи нічого мені на спині не писав?… Крім того я ніколи не зазирав собі за спину… в мене навіть такого великого дзеркала нема, щоб зазирнути… А вони кажуть: «А ти зазирни… зазирни… і прийдеш покаєшся…» Ну, я вдома взяв люстерце і так, і сяк пробував зазирнути, нічого не виходило. А вони мене викликають і викликають, не дають мені спокою… Я вже з розпачу впав на коліна: «Змилуйтеся! Здеріть зі спини шкуру, тільки лишіть мене в спокої!» А вони скривилися і відказують: «За кого ти нас маєш? За гицлів? Щоб ми шкуру здирали? Сам здери! Сам! Або піди до того, хто тебе розписав!..» Це так довго тривало… А я, щоб побачити, що там у мене на спині, так вигинався та викручувався перед люстерком, що зовсім згорбився…

– І навіть тоді вони тебе не пожаліли?

– Ні… вони мене викликали, суворо дивилися в очі і вимагали, щоб я признався, хто автор цього напису… Я вже хотів повіситися… я вже навіть одного разу запхав голову в петлю… Але в останній мент мене осяяло – адже вони так ніколи й не веліли мені скинути сорочку… Вони, обвинувачуючи мене, ніколи не бачили, що там написано… І тоді я сам помчав до них, я прибіг і скинув сорочку, наставив їм горб…

– Ну… і що було далі?

– Ти не повіриш… Це було так несподівано… Тільки вони прочитали, як почали реготати, мов несамовиті, вони тряслися з реготу, а я від страху… Коли ж вони досхочу насміялися, то почали плескати мене по плечах і заспокоювати… Сталася помилка, пояснили вони… і відпустили…

– Відпустили?

– Так, відпустили… Але з горбом…

– Як ти думаєш, чого вони до тебе присікалися?