Розділ «Ольга Мак Киянка Красуня Подолянка»

— Не клич, не гукай, князівно, бо тут моє царство, і ніхто в лісі зі мною до боротьби не стане.

Заплакала тоді бідна дівчина рясними сльозами.

— Доленько ж моя нещаслива!… — приговорює. — Мала ж я бути за княженком, а дісталася Лісовикові страшному!…

— Не плач, дівчино, не нарікай! — Лісовик їй. — На те я є страшним, щоб мене люди боялися, щоб мене звірі слухали і щоб усяка рослина мені поклонялася. Але для тебе я можу обернутися яким завгодно молодцем.

— Не хочу я, — каже Яромира, — бачити тебе ніяким молодцем, бо це буде сама облуда! Пусти мене додому!…

— Ні, — відповідає Лісовик, — не пущу! Не на те я по тебе в далеку дорогу вибрався, не на те викрав, щоб тепер пустити. Завезу тебе у свій замок, будеш звірів лісових доглядати, птахів годувати, мене, старого, піснями розважати. А за це будеш у шовках-оксамитах походжати, дорогими намистами побрязкувати, бо царство моє неміряне, багатства нелічені.

І справді, не брехав Лісовик. Завіз Яромиру у свій замок, а той замок такий величезний, що в ньому цілий Київ змістився б. Стіни — біла береза в березу поросла, стеля — верховіття зелене, долівка — килими трав'яні, барвистими квітами перетикані. Вночі замість ліхтаря місяць світить, замість свічок зорі сяють, на середині світлиці озеро срібне блищить, а в ньому лебеді плавають. Яблучка-кислички, груші-гнилички та горішки лісові просто в коморі ростуть — не треба їх збирати. Бджоли просто у пивницю мед носять, дикі кабани шинки вудять і ковбаси начиняють, а сарни та буйволихи масло збирають і сир на сонці відігрівають. Ведмеді шкіри виправляють, дятлі кожухи шиють — скрізь повно всякого добра. Впаде ранком роса — горни діяманти пригорщами, впаде град — збирай перли повними пеленами. Дуби золоті жолуді родять, на калині справжні коралі пишаються.

Вбралася Яромира у сорочку, що то полотно на неї павуки з найтоншого павутиння виткали, взулася в зелені сап'янці, шовкову запаску одягнула, начепила на шию червоні коралі з золотими дукачами,[27] звірів лісових доглядає, птаство годує, усьому порядок дає. А ввечері, як прийде Лісовик додому, мусить йому бороду розчесати, сучки й шишки з волосся повитягати, нагодувати й до сну пісню заспівати. Вже не боялася його Яромира, бо знала, що він їй нічого не зробить поганого. Полюбила вона звірів лісових і пташок, дбала за них, у суперечках годила, слабших обороняла, як хто бувало захворіє — ліки власними руками готувала, вавки[28] гоїла — і полюбили її звірі також. Однак ніщо не тішило лісову княгиню — вона все ходила сумна й нишком сплакувала.

Завважила це якось сіра горличка й питає:

— Чого це ти, князівно, така сумна? Чи тобі їсти-пити нічого, чи тобі походити ні в чому, чи тобі хороми тісні, що ти зідхаєш і сльози рониш?

— Маю я що їсти й пити, маю в чому походити, і хороми мої величезні, — відповідає Яромира. — А зідхаю я й сльози роню, бо тужу за своєю стороною, за своїм несудженим судженим, від якого мене Лісовик обманом відібрав.

І розказала князівна горличці усе по правді, як воно було.

А горличка вислухала її та й каже:

— Я оце сьогодні літала і бачила, як із городів грецьких почерез степи половецькі якесь військо до Києва простує. Попереду війська лицар ясний на білому коні виступає. На ньому шолом золотий, панцер срібний, жупан кармазиновий, а вуздечка на коні шовковая.

Як зачула це Яромира, то аж у долоні сплеснула:

— Оце ж він! Оце ж і є Аскольд! Та коли б же він знав, що я тут — прийшов би напевно мене визволити!…

А горличка[29] на те:

— Коли б же в тебе, князівно, та було яблучко чарівне золоте, то ти б ним по землі покотила, а воно до самого Аскольда прибилося б і йому дорогу до тебе вказало б.

Зраділа Яромира цеє почувши, бо зараз собі пригадала, що має таке яблучко, у дуплі старої груші сховане. Побігла до сховку, яблучко добула і покотила по землі, промовивши:

Котись, котись, яблучко, по землі,