Розділ «Ольга Мак Киянка Красуня Подолянка»

— Ой, князівно, не йдім далі, бо буде біда!… — знову остерігає Лешко.

— Та ще трошки.

Яромира ягідки збирає, в нову козубеньку[18] складає, а Лешко по боках озирається, бо чує щось недобре. Потім князівну за рукав смикнув і показує:

— Князівно, гляньте но, що там за тою старою липою стоїть?…

Глянула Яромира та й ягоди зі страху розсипала; причаївся за липою Лісовик страшний-престрашний і з Яромири очей не зводить. Голова в нього, мов копиця сіна, величезна і зеленим мохом обросла. На чолі роги, ноги цапині й борода аж по землі волочиться.

Скрикнула Яромира і — в ноги! А за нею на тисячі голосів залунав регіт лісовика: «Хо-хо-хо, ха-ха-ха!…»

Прибігла Яромира додому, матері свою пригоду розповідає, а княгиня й каже:

— Цур йому, доню! Більше до лісу не ходитимеш!

— То й не ходитиму, матусю…

За день чи за два пішла Любомира на Дніпро-ріку хустя прати, а за нею знову Лешко. От і пере князівна — кладочка у неї кришталева, праничок бурштиновий,[19] а все хустя — шовкове. Вдарить Любомира бурштиновим праничком по кришталевій кладочці — кладочка задзвенить, і люди знають, що то князівна хустя пере.

Пере Любомира, пере, вже мало й зосталося, коли гляне — аж найтонша її сорочка, що то цілі рукави золотом гаптовані, враз упала в воду і попливла. Пливе попри самий берег, так, що здається — ось руку простягнеш і піймаєш, але піймати не дається. Князівна за нею, а вона далі, князівна за нею, а вона все далі.

Заплакала Любомира, білі ручки заломила, — шкода їй, бач, сорочки, та й матері боїться, щоб не сварила. Хотіла вже у воду скочити, але Лешко не дав. Учепився Любомирі за запаску і каже:

— Не сама ваша сорочка у воду впала, князівно. Її стягнув он той, що в очереті сидить.

Дивиться Любомира — справді з очерету Водяник виглядає, та такий то вже страшний, такий страшний — і не сказати! Пика в нього синя, опухла, борода з баговиння,[20] очі з мушель, а в бороді чорні раки сидять.

Скрикнула Любомира й пустилася тікати, а Водяник у воду пірнув — тільки забулькотіло по ньому: буль-буль-буль!…

Прибігла Любомира додому, матері скаржиться, плаче, а княгиня на те:

— Цур йому, доню, разом із сорочкою! Більше на ріку не ходитимеш, а я тобі другу сорочку справлю.

Сидять знову сестри проти віконця, на срібні веретенця[21] льон прядуть і своїх суджених виглядають. Пливуть Дніпром великі човни, всяким добром навантажені, одні вгору, другі вниз, а суджених як не видно, так не видно, як не чувати, так не чувати.

Коли одного дня в'їхав на княже подвір'я лицар ставний і на чорному, як ворон, коні. Коня до конов'язу прип'яв, сам у світлицю увійшов, шапочку зняв, княгині до ніг уклонився.

— Здоров, лицарю! — каже княгиня. — Сідай та розказуй, хто ти і з яких сторін і чи по волі прийшов, чи по неволі.