Розділ «Книга перша Діти злодія Самуїла»

Та, котра всупереч будь-якій логіці не тільки не здійняла тривоги, але ще й допомогла йому – злодієві.

Марта…

З цією думкою Джош і заснув.

Вони зустрілися через тиждень, в опері.

Це сталося, здається, випадково, але ні Джозеф, ні Марта не вірили у випадковості; утім, не вірили вони й у Провидіння.

Вони просто зустрілися.

– Як ваш заклад, пане Джозеф?

– Дякую, пані Марто, все вийшло якнайкраще. У нас із Арчибальдом склалася нічия, і тепер він у мені душі не чує.

Розмовляли рідною підгальскою говіркою, тому могли не побоюватися стороннього вуха.

– І що, ви тепер працюєте разом?

– О ні! – розреготався Джозеф, уявивши себе в ролі напарника Грижі. – Все-таки в мене інший підхід до… роботи. Ось, – і він якимсь невловимим жестом, спритний штукар, витяг звідкись (Марті здалося, що прямо з повітря) гаптований золотом гаманець, продемонстрував його Марті й недбало кинув на підлогу.

– Пробачте, пане, то не ви впустили?

Літній сивочолий бюргер не знав, як і дякувати, а Марта ледь стримувала регіт.

– Та ви просто віртуоз, пане Джозеф!

– Дякую за комплімент, пані Марто, але не варто про це…

– Ну чому ж, пане Джозеф?! Це так цікаво! Розкажіть мені…

І Джозеф, відчуваючи, що чинить нерозумно й необачно, що цього робити не слід, неспроможний відмовити, розповідав Марті випадки зі свого багатого на пригоди життя, злодійські побрехеньки, дещо вигадуючи на ходу; Марта знала, що далеко не все з повіданого Джошем – правда, але все одно слухала його, широко розкривши очі… вона згадувала старого Самуїла-бацу, його напучування, своє власне дитинство, перші спроби зануритися в чужу душу, вищирені морди «щиросердих» Стражів, що охороняли схованки пам’яті; їй пригадувався панічний страх, безоглядна втеча – і шалена радість від несподіваного успіху, коли жоден Страж навіть не прокинувся, а Марта безгучною тінню сковзала по темних коридорах, поспішала до виходу, несучи те, що їй сподобалося… Пізніше вона захоплено відчула в собі чужі, украдені нею спогади – свою першу здобич…

Як це було схоже на Джозефові розповіді – схоже, а водночас зовсім інше!

Відтоді вони бачилися часто, хоча попервах і не щодня. Ходили в оперу, гуляли у віденських парках, милувалися водограями, годували з рук білосніжних і вугільно-чорних лебедів, каталися на конях – баронеса прищепила своїй компаньйонці смак до їзди верхи, а Джозефа його бурлацьке життя давно змусило стати непоганим наїзником – і якогось дня, мовби ненавмисно, опинилися в помешканні, що його винаймав Джош.

Усе сталося легко, само по собі, і коли Марта нарешті отямилася поруч із Джошем, котрий спав та усміхався уві сні, – вона ні про що не жалкувала.