Розділ «ЧОМУ В ЛІВШІ АПЕНДИКС З ПРАВОГО БОКУ»

ніби в генеалогічному дереві країни з’являтимуться річні кола,

відкладаючи ікринки пам’яті. так буде зменшуватись небезпека

політичних криз. хоч є певні бренди – Бог, Кока-Кола,

яких не стосуються розборки панівної громади,

зовнішній борг, збільшення смертності чи розлучень.

хоча розлучення чи смерть – це поняття сезонні, вимога моди.

дехто, щоправда, не стежить за модою, ніби поганий учень

в класі тієї школи, яку вимагає від нас соціум чи тусовка,

дехто не вміє носити життя, ніби незручний одяг,

немов від народження йому не дали пожиттєву умовку.

таким людям варто зачинити кватирку і країна зникне, як протяг.

видих про Галю

Її обличчя загалом схоже на ту швидку вимову, яка сьогодні була з її уст. Таке чітке, гострий ніс, фактично погідливе, але насправді ненависне. Те, яке ненавидить. Це так захоплює і зближує. Хотілося якось обережно підступитися. Навколо блимали гірлянди, розвішені на тіла публіки, яка саме вийшла на антракт і вона мені сказала, що не буде торкатися мене. Не може відтепер цього собі дозволити. Якби в неї не було сьогодні такого обличчя, я б не повірив у серйозність тих слів.

Там був Антон і Родя і темні Барбарині зуби і якісь ностальгійні бубабісти, хоча живі, тобто живучі, тобто вижилі, і десь на мент, коли ми присіли на сходах, це все загубилось і уповільнилось, як плівка магнітофона, так далеко і низько зашипіло.

Там ще на стінах була купа равликів. Я пам’ятаю Антона в Ірпені, коли він хвилин зо двадцять вимовляв у різних інтонаціях, емоціях слово «равлик», і сльози його пам’ятаю. Тоді була волога весна і вони розповзлися по асфальту, і творче збіговисько їх ненароком чавило. Так, сьогодні на стінах були ті самі равлики, або душі розчавлених. Вони піднімали свої очата і стогнали.

Я попросив її торкнутися до мене. Ні, вона торкнулася, але то пусте. Я попросив знову. Ну, торкнулась. Я теж її торкнувся. Ми засміялися, але все почало розпадатися, в партері почалася пожежа, хтось п’яний як чіп випав зі сходів і потягнув гірляндою за собою всю свою свиту, усіх яничар і офіцерів. Здійнявся шум, люди подуріли, заметушились. Я її пустив, перестав торкатись, але нічого не змінилося.

Коли ми вже сідали в метро, там ще досі кричали, почали битися, стрілятися, з’їхалася швидка, міліція, пожежна, яка нічим допомогти вже не могла, бо полум’я перекинулося на інші будівлі. І навіть досі, виглядаючи з вікна гуртожитку, видно, як десь на горизонті палає щось таке моторошне, таке гнітюче, що почалося з наших з тобою порожніх дотиків.

І ще, мене насамперед хвилюють равлики, Галю, як там вони у вогні?