Розділ «ЩЕ ОДНА ПРЕКРАСНА КАТАСТРОФА»

— Мені здається, я нічого нового цим не кажу. Але ви надто вульгаризуєте цю думку. Тригранчаста призма — це гідне сміху порівняння. Призма перепускає крізь себе біле сонячне проміння, розбиваючи його на спектральне проміння, а людський організм, — в цьому разі мовиться про цілком нормальний і здоровий, сонцем же вихований організм, — ковтає в себе ціле сонячне проміння, розподіляючи його доцільно по органах і функціях. Це загальновідома істина, і не ми її відкрили.

— Пробачте, — змішався Думбадзе, — аж тепер я зрозумів, про що ви говорите.

— Але, — встряв і Коломієць, — мовиться лише про здоровий організм і про ефективність сонячного проміння для здорового організму?

— Так. Але наша теорія нашої сонячної терапії починається саме там, де кінчається здоровий організм і починається організм хворий. Ми стали на тому, і я гадаю, ви теж пристанете до такої думки, що нині, внаслідок відходу людини від сонця, майже неможливо знайти такий цілком здоровий, гармонійний організм. Віками віків людський організм скволів, і гармонійність його порушилася. Сучасний середній людський організм нездатний уже цілком приймати біле сонячне проміння з абсолютною для нього користю. І завдання сонячної профілактики якраз у тому, щоб повернути людському організмові цю здатність.

Отут і починається наша сонячна терапія. Отут і починається система нашого виховання людського організму.

Ви дозволите мені, не зволікаючи, викласти цю систему?

Всі мовчки кивнули головами й присунулися до Нен-Сагора.

Тільки сер Вебенс не присунувся, давно вже заснувши в затишку свого крісла.

Сер Овен Прайс суворо поглянув на Альберта Сю. Альберт Сю ще нижче схилився до свого блокнота.

Нен-Сагор звівся. Потім він знову сів.

— Основа системи нашого сонячного виховання є сонячний спектр, — почав він. — Основа системи нашого сонячного виховання є раціональне використання сонячного спектра, — виправився він зразу ж. — Те, що ми дійшли точного розуміння ефективності всіх компонентів сонячного спектра, що ми точно встановили вплив кожного спектрального променя на кожний же орган і кожну функцію людського організму, — саме в цьому і полягає основа системи нашого виховання… — нарешті точно сформулював він свою думку.

Нен-Сагор помітно хвилювався… Але він переміг хвилювання й почав розповідь.

— Понад п’ятдесят років тому страшна епідемія грипу захопила північний Пенджаб. Європейське уявлення про тяжкі пошесті надто мізерне перед масштабами Азії. В Азії епідемія забирає не десятки чи сотні тисяч людей. В Азії пошесть за кілька день вбиває мільйони. Тісне й нужденне життя азіатів, жахливе бідування сотень мільйонів населення, бідування, якого й уявити собі не може навіть злиденний європеєць, — це бідування утворює найсприятливіші умови для шаленого поширення важких непоборних епідемій. Рік у рік такі страшні епідемії потрясають Індію, скорочуючи її населення на десятки мільйонів.

Тоді, понад п’ятдесят років тому, на зміну нещодавній; чумі, на зміну нещодавньому тифові прийшов грип. Північний Пенджаб став за середовище цієї жахливої епідемії. І за два тижні долина Інду та Сватська височина спорожніли. Хто не вмер зразу, той тікав на південь або сюди, на північ, і вмирав тут, перенісши заразу на сотні людей інших племен.

Нурі також полонила пошесть. Її принесли сюди пенджабські втікачі. Афгано-дравидське селище, яке утворилося тут після повстання 1857 року і де жив та вмер і мій батько в руїнах палацу давнього раджі Нурі, придбаного за безцінь в афганських вівчарів, — це селище з сотнею мешканців за два тижні обернулося на живе кладовище. Півтора десятка старих дідів, яких помилувала жорстока до юних і поблажлива до старих епідемія, — це було все, що лишилося в чабанських хатинах селища. Я повернувся до Нурі за кілька день до цієї страшної катастрофи. Всі хворі перейшли через мої руки, але я не міг нічого вдіяти навіть із своїми, привезеними з Англії, новими медикаментами — всі хворі вмирали… Пошесть була дужча за медицину…

Горе полонило нашу землю. Колись достатнє й щасливе, наше селище Нурі за два тижні обернулося на кладовище й руїни. Отари овець розбрелися без догляду, плантації здичавіли, замість хат і майна стояло чорне згарище з купами попелу та вугілля, — я попалив усе, змагаючися з заразою. Півтора десятка дідів та я — це були всі, що залишилися живі. Я замкнувся в домі мого батька, силкуючись увесь віддатися науковій роботі, щоб у ній знайти захист од примар і жаху. Старі півбожевільні діди тинялися по околицях, не дбаючи за себе й своє харчування, в тузі закликаючи й на себе страшну пошесть, благаючи й собі в неба смерті. Вони ховалися від мене, а я тікав від них… Так було довгий час.

Але от одного разу цей гурт божевільних дідів постукав до моїх дверей. Вони прийшли з гір і були дуже схвильовані. Вони принесли з собою два якихось згортки. Ці згортки вони поклали мені до ніг.

Розгорнувши лахміття цих згортків, я побачив у них двоє дітей. Це були немовлята. Худі, висохлі, аж чорні, півмертві. Діди знайшли їх, блукаючи в околишніх хащах. На лісовій галявині, серед уламків скель і каміння, вони натрапили на табір втікачів із долини. Півтора десятка трупів валялися в цьому таборі і серед них ці двійко півживих немовлят.

Немовлята були ще живі, і страшна пошесть обминула їх. Старшому — хлопцеві — не було ще й року, молодше- дівча — не нараховувало більше місяця. Це були кревні брат і сестра.

Божевільні діди поклали мені до ніг цих немовлят і вимагали, щоб я зцілив їх, щоб я вернув їм життя і тияїн; відродив життя цілого народу: темні діди гадали, що страшна епідемія полонила цілий світ і знищила все молоде покоління.