Розділ «ЩО БУЛО ПОТІМ»

— Морфій!

— Єсть!

— Два шприци!

— Єсть!

— Годинник!

— Єсть!

Це було подібно до авралу на кораблі. Професор, немов капітан, перевіряв свої пости перед тривогою і абордажем. Всі були на місцях. Кожен був готовий виконувати свої обов’язки — точно і вчасно. Точність та вчасність — це чи не основні заповіді хірургії.

Сахно і Петрова стояли трохи осторонь. Вони не були безпосередніми учасниками операції. В бою за життя, який розгорнувся отут, у цих чотирьох білих стінах операційної, на цім вузькім білім столі, їм не було приділено ніякої ролі. Зате вони хвилювалися, може, більше від усіх. Їхні чола теж скропили крупні краплі холодного поту.

— Скільки рідини ви налили в нього? — кинув до Сахно запитання професор.

— Чотири літри, — прошепотіла Сахно. Вона не наважувалася заговорити голосно тут, де відбувався такий видатний акт, акт відважної боротьби із смертю, із одвічними законами тлінності живого.

— Скільки витекло?

— Три тисячі п’ятсот, — відгукнулася сестра, що завідувала прийомом рідини.

— Нахиліть стіл! — скомандував професор.

Санітарка натисла ногою на педаль і поволі нахилила площину операційного стола до кута в тридцять градусів. Струмінь трубки пожвавішав, і рідина моторніше задзюрчала через трубку до жбана на землі. Через кілька секунд вона знову почала тільки капати.

— Три тисячі сімсот! — відзначила сестра.

— Ноги! — гукнув професор.

Ноги теж підняли вгору і спробували зігнути в колінках.

— Три тисячі сімсот п’ятдесят!

Професор поворушив бровами.

— Що ж, двісті грамів завжди мають право всмоктатися. Кров?